Зиновіq Саґалов

За мотивами оповідання О’Генрі “Вождь червоношкірих”.

Майже детективна історія викрадення 12-літнього сина багатія двома «благородними злодіями» подарує 70 хвилин захоплюючої подорожі у світ мрій, фантазій та несподіваних перетворень не лише дітям, а і їхнім батькам…

Ентоні Свьорлінг

Кастинги, кастинги… Сьогодні це слово стало синонімом стилю чи й навіть способу життя. Встигнути на кастинг!
Пройти кастинг! Провести кастинг!
А до якої, власне, КАСТИ – отой кастинг? – подумати не встигаємо…
А можливо ті кастинги, як і ті касти, – це зовсім не наше життя. А наше життя тим часом тихо здійснює над нами свій кастинг…

Даріо Фо, Франке Рамі

…Жінка, дружина, мати двох дітей, ув’язнена своїм чоловіком…
Чи то через ревність, чи то просто – для порядку…
Хто вона ще? Об’єкт домагань телефонного маньяка? Секс-рабиня чи палка коханка?
Свята розпусниця чи розпусна свята?
Героїня вистави на ім’я Марія за п’єсою Даріо Фо та Франке Рамі – і перше, і друге, і третє…
Чому?
Бо вона – ЖІНКА…

 …Від моменту появи мобільного у мене з’явилася звичка – жодного, хто потрапляє в адресну книгу, не записую по імені, прізвищу. Замість цього -  якісь дивні коди, більш чи менш складні абревіатури. Помітила навіть містичний зв’язок – якщо забуду, чиє ім’я  цей код приховує, абонент більше не зателефонує. Мабуть, і не треба. „Код” Степана Пасічника був гранично простий – SP. Одного разу навіть замислилася на кілька секунд: що це – Спілка письменників або однойменний культовий харківський літературний журнал? Тоді й вирішила переставити літери. А коли вийшло PS, здивувалася – як раніше не помічала настільки очевидної паралелі, і назву театру сприймала лише як „Post Scriptum”?

Власне, чому було дивуватися? Значно частіше – не помічаємо. Несемося життям, як жучки-плавунці – ледь торкаючись поверхні. Не занурюємося. Не звертаємо уваги на дрібниці та нюанси. Навіть траєкторія цього руху – не лінія, а пунктир. У театрі все інакше – у світі цієї реальності немає дрібниць. Інакше вона припиняє існування.

Тепер переконана – і названими вже змістами  поняття „P.S.” не вичерпується. В самій природі цієї формації – робота над смисловими напластуваннями, створення асоціативних ланцюжків, „гра у бісер”. Тут важлива кожна реакція, кожна інтонація, а слово має вагу і значущість. Звичайно, можеш сприймати ту чи іншу виставу театру як певну просторово-звукову вібрацію. Але це тільки один – поверховий – рівень сприйняття. А якщо відчуваєш необхідність увійти в резонанс з прихованими, мусиш іти далі. Хоча на цьому ніхто не наполягає –  „P.S.” абсолютно далекий від будь-якої дидактики, нав’язування якихось своїх конкретних ідей. Тому глядачі створюють для себе неповторні „карти вистав”, іноді абсолютно несхожі між собою. Після одного зі спектаклів випадково почула діаметрально протилежні думки про те, як трактувати фінал.  Степан Пасічник вважає таку ситуацію цілком природним явищем. До речі, і у виборі п’єс для постановок, мені здається, теж орієнтується на неоднозначність, нетривіальність матеріалу.

Пам’ятаю першу виставу театру – „МЕСЬЄ АМІЛЬКАР, або ЛЮДИНА, ЯКА ПЛАТИТЬ”, поставлену режисером у 1999 році зі студентами-дипломниками Харківського університету мистецтв імені І.П.Котляревського. Спочатку трохи незграбна, навіть перенасичена отими самими „потаємними змістами” вистава (молоді актори старанно „відпрацьовували” кожну репліку), трансформувалася, відшліфовувалася, вдосконалювалася. І зрештою перетворилася через кілька місяців на надзвичайно цікаве явище (інакше й не назвеш). Воно мало навіть свою постійну аудиторію – дехто з глядачів відчував потребу періодично занурюватися у світ цієї вистави, щось знову і знову відкривати в ній для себе. Або в собі.

„Відстоялася, наче якісне вино”,  –  подумала  тоді. Пізніше цей образ матеріалізується у цілком конкретний напій у бокалах, які стояли перед глядачами спектаклю „ПРИГОДА ВЕДМЕДИКІВ ПАНДА”. Виявляється, теж маю власні „маячки” на створеній моєю уявою „карті” театру „P.S.”.

А потім (у 2000-2001 роках) були „ТАНЯ – ТАНЯ” за п’єсою О.Мухіної і „ШЛЯХИ РІВНЯЙТЕ ДУХОВІ ЙОГО” за творами Л.Українки „В катакомбах”, „На руїнах” та „Орфеєве чудо”. Чомусь ці дві вистави, зовсім різні, залишилися у пам’яті єдиним масивом, розібратися в якому (пробігаючи жучком-плавунцем поверхнею театрального життя) вирішила вже наступного сезону. Аж раптом настала пауза. Крапка? Від вистав театру, який формально не припинив існування, залишилася гучна обертонова луна. Причини були об’єктивні і суб’єктивні… Але невже це – все?.. Полегшувало цю думку лише одне – неможливість у неї повірити…

Сьогодні дуже просто відповідаю сама собі на питання, чому процеси розпаду відбуваються з театрами, будь-якими об’єднаннями людей. Скільки персонажів блукають світом у марних пошуках автора! Нарешті знаходять його і відповідну роль для себе, живуть нею певний час. А далі? Якийсь життєвий період – „вистава” – закінчується. І знову доводиться шукати – ідею, заради якої варто щось робити, однодумців…

2004 рік. Для всіх, хто бажав повернення „P.S.”, він приніс приємну звістку: театр грає вистави, бере участь у фестивалях, гастролює. Серед імен на його афішах з’явилися Олена Теліга (моновистава за участю Надії Алюнової “П’ЯТИЙ ПОВЕРХ” у режисурі художнього керівника) та Ліна Костенко (вистава Світлани Пасічник “ГОРОХОВЕ ПЛЕМ’Я”, львівські гастролі якого недвозначно заявили про відродження  театру). З новою виставою Степана Пасічника за участі студентів-лялькарів університету мистецтв „БОЙНЯ” за п’єсою С.Мрожека театр зазвучав по-новому. На ІІ-му Всеукраїнському фестивалі “Театрон” вона здобула три вищі відзнаки: краща режисура, краща чоловіча роль другого плану (Альберт Качарян) та “Тембр фесту” – відзнака за кращий звукоряд. Тоді ж молоді актори з успіхом виступили у Києві на читаннях німецької драматургії, що проводилися „Гьоте-інститутом”, у виставі за п’єсою Хендела Клауса “ДИКУНИ, або ЛЮДИНА ЗІ СМУТНИМИ ОЧИМА”. 

І от, нарешті, 2005 рік. За п’єсою М.Вішнєка Степаном Пасічником був поставлений спектакль, сама назва якого нагадувала джазову імпровізацію –  „ПРИГОДА ВЕДМЕДИКІВ ПАНДА, яку розповів один саксофоніст, який мав подружку у Франкфурті”. У новій редакції відродилася перша вистава театру, тепер вона зветься символічно: „ПОВЕРНЕННЯ АМІЛЬКАРА”. Повернулися і актори з першого складу театру – Сергій Москаленко (на цей момент уже знаний у місті шоу-мен, телевізійний і радіоведучий Black Jack, Ірина Усенко та Надія Алюнова), „P.S.” почав працювати у трьох напрямках: ігровий, поетичний і анімаційний, який наповнювали художнім змістом три режисери – Степан Пасічник, Світлана Пасічник та Іван Бутняк. Взагалі це був сезон прориву – у „P.S.” відбулося сім прем’єр. На останньому „Театроні” театр переміг у п’яти номінаціях. Три премії взяли „Ведмедики панда”: за кращу режисуру та як краща вистава фестивалю – від основного та альтернативного журі. Ще дві отримав прем’єрний спектакль Світлани Пасічник „ЧАРИ НА КОХАННЯ” за біблійним текстом Соломонової Пісні над піснями – за авторський режисерський пошук та кращу жіночу роль першого плану  (актриса Наталя Пархоменко).

 Але гранично напружений ритм цього сезону витримали не всі. Що поробиш – настає момент, коли між людьми все вже сказано, і немає про що більше говорити. Поставлена крапка – принаймні, на сьогоднішній день. Чи буде післямова? Хтозна… Залишаються і повертаються ті, кому цей театр дійсно потрібний. Колектив – якщо у ньому є потреба –  має створюватися в результаті роботи, а не навпаки. Тоді не виникає зайвих ілюзій, які руйнують ілюзію головну – театральну. Результат подібних міркувань тодішніми учасниками колективу постає як простий факт: у театрі лишається 5 чоловік – три актори і два режисери. Маленька сім’я, – подумала тоді…

 Все ж театр – крихка субстанція. Іноді вона не виносить надто безцеремонного втручання  побутової реальності. Згадую фінал „Ведмедиків панда”, коли простір вистави раптово порушується, вмикається екран: вулицею Дарвіна прямує купка дивакуватих персонажів у недоладних  масках, ось вони підходять до Будинку архітектора, у приміщенні якого відбувається спектакль, до дверей Зеленого залу. Все це бачимо на кіноекрані. І нарешті чуємо стукіт у двері – вони вже тут. Вони прийшли нагадати: те, що ми тільки-но побачили, було ілюзією. А справжньою реальністю є вони, хоч якими б ідіотичними не здавалися нам їхні маски. Втім, чи більш ідіотичні ці маски, ніж ті, які носимо щодня, налаштовуючись на ролі, котрі щодня граємо?

Новий сезон 2006/2007 Степан Пасічник загадково називає „сезоном ширм”. Художній керівник декларує, що значно більше уваги приділятиметься репетиціям, більше залишатиметься у „кухні” театру, ніж видаватиметься „на-гора” (до речі, в подальшій роботі це стане принципом театру). Але робота над новими спектаклями йде. Вже готова моновистава за участю Сергія Москаленка (П.Турріні „НУ, НАРЕШТІ!”), якою театр відкриває сезон, репетирується „СОЙЧИНЕ КРИЛО” І.Франка. У планах – робота над середньовічними французькими  фарсами, п’єсою  Г.Пінтера „ЗРАДА”. Серед прем’єр цього сезону – дві вистави “НУ, НАРЕШТІ!” за П. Турріні, “МОНОЛОГИ. ВЕЧІР СЛОВА” за Лесею Українкою.

2007/2008 рік. Театр не припиняє пошуку, сміливо експерементує з матеріалом. Прем’єрою сезону стає незвичайна для цього театру вистава – за середньовічними французькими фарсами у авторському перекладі Степана Пасічника. “4отири середньоВІЧНІ ФАРСИ про це…” – так грайливо називає режисер свою нову спробу цього непростого жанру. Пізніше, і актори, і сам режисер визнають – випробовування комедією виявилося непростим. І по-справжньому “Вічні фарси” зазвучать лише через три роки, у 2010…

Але поки що на дворі 2008/2009 рік. Репертуар попоновнюється одразу двома виставами, створеними на основі роботи зі студентами Харківського університету мистецтв ім. І.П.Котляревського, де обидва режисери театру на цей момент викладають акторську майстерність. Таким чином з’являються “ВЕСНА, ЯКА СХОЖА НА ОСІНЬ” за п’єсою Остапа Гриніва та “ВІН, ВОНА І ТОМУ ПОДІБНЕ” за жартами Чехова.

2009/2010 рік. Театр відкриває сезон у напруженому репетиційному ритмі – третій рік триває робота над повістю Івана Франка “Сойчине крило”, яка, нарешті, дарує глядачу ще одну прем’єру: мелодраматичну історію “СОЙЧИНЕ КРИЛО”. Справедливості ради треба зазначити, що ні ця, ні щонайменше три попередні прем’єри, ні участь театру у багатьох фестивалях в Україні і Росії - були б неможливі, якби не фінансова підтримка Ярослава Ющенка, який із постійного глядача на цей час перетворюється вже на справжнього і відданого друга театру. Що й казати, такі приклади підтримки живого мистецтва у Харкові – рідкість. Відтак – не можуть не радувати і не викликати поваги. Театр продовжує роботу за його фінансової підтримки і сьогодні.

Сезон 2010/2011 триває, триває робота, робота, робота… Про її результати дізнаємось пізніше. Найзагадковіший з них – поява у театрі Студії. Але це – тема для іншого розділу. Тому про це поки що – тссс…

Чому ж йдемо до театру? І до цього зокрема? Може, тому, що відчуваємо потребу хоч де-небудь залишитися віч-на-віч із собою? Або хочемо потихеньку, коли у темряві глядацького залу ніхто не бачить, виповзти із-за своєї маски і приміряти на себе чиюсь роль? Відповіді не почуєте. Мені здається, цей театр не ставить собі за мету давати якісь відповіді. І жодна з його вистав не закінчується крапкою. Ні, спектаклі, звичайно ж, мають поставлену режисером фінальну точку. Але після неї залишається щось невловиме. Шлейф присмаку. Післядія. Післямова. „P.S.”

Картою Харківського театру „P.S.” у просторі й часі блукала Інга Долганова.

Ліна Костенко

Її одноіменна поема – подекуди невідома навіть шкільним вчителям української літератури – відчайдушний “глас у пустелі”…
Про що вона? Про кого? Для кого?
Ди-во-виж-но, що ті, про кого вона, так мало про неї чули…

Іван Франко
Мелодраматична історія

Тремтлива та пристрасна історія першого кохання,
яке, зраджене, обірвалося так само раптово, як і спалахнуло…
Вистава за однойменною повістю Івана Франка вже по першому перегляді будить в кожному подібне по силі чуття мистецького захвату та виводить на світло щемливі роздуми про те, що було потім.
А потім…
Що ж буде потім?

IX фестиваль недержавних театрів “КУРБАЛЕСІЯ”, який днями закінчився у Харкові, нагородив Сергія МОСКАЛЕНКА відзнакою фестивалю “За ПЕРЕТВОРЕННЯ ремесла на мистецтво, а мистецтва на священнодіяння”.
Наші привітання – від колективу театру і прихильників!

Автор:  Марина Давыдова

Семейный портрет – это ограниченное рамой пространство, в котором несколько людей, проживающих вместе и исполняющих соответственные социальные функции,
изображают с ч а с т ь е. Семейное счастье…
Идеальный муж, любимая жена, прекрасная дочь, верный друг, уют, семейный ужин… – необходимые элементы для постмодернистской драмы.
Человек века сего – это товар: этикетка – краткое резюме, где указаны производитель, сроки и качества; ценник – оценка товара в денежном эквиваленте:

«ЭЛЕОНОРА» – прекрасная актриса, по которой «плачет» Голливуд, .000.
«ВИРДЖИНИЯ» – служительница Афродиты и по совместительству продавец прессы, .000.
«МАШУ» – художник, стремящийся удовлетворить потребности собственного желудка, .000.
«АМИЛЬКАР» – тот, кто хочет семейного счастья, а также работодатель предыдущих трёх.
«ПОЛО» – живой и бесплатный (в современном разговорном языке – бонус).

Режиссер спектакля Степан Пасичник (исполняющий роль Машу), рушит постмодернистские стереотипы, открывая широкий диапазон для чувств человеческих.
Американский хэппи-энд не возможен, парадигма Востока в наших условиях не действует, существует только один выход – воскрешение христианских ценностей.

Искусство Украины (не только театральное) в последнее время переживает период кризиса – постмодернистский абсурд с элементами низкокалорийного абсурда…
заполонил все культурное пространство. «Повернення Амількара» – это шарж, высмеивающий банальность постмодернизма, гиперболизация недостатков оного и, одновременно, манифест, провозглашающий окончание старой культурной эпохи и означающий зарождение новой.
За матеріалами – http://kharkov.nezabarom.com.ua/article/Vse-prodaetsya!/Teatry

Автор: Марина Давыдова

Один, два, три, четыре…

Так начинается не только ряд натуральных чисел, но и моноспектакль театра «P.S.» «Ну, нарешті». В главной и единственной роли играет (хотя скорее, ведет диалог) Сергей Москаленко. Режиссер спектакля (Степан Пасичник) играет с привычными временными и пространственными ориентирами: смена плоскостей (сидений на стуле в горизонтальном положении), воспроизведение прошлого и др. Герой вспоминает свое детство, юность и зрелость, и постепенно начинает ощущать приход старости: выпадение зубов, старение кожи, угасание телесной чувствительности. Здесь реализуется метафора-загадка: кто утром ходит на 4 ногах, в обед – на 2-х, а вечером – на 3-х?! Даже в тексте герой идентифицирует себя как дерево (образ мирового древа), листья которого опадут и, по сути, сгниют, как и тела всех органических существ.
Сто двадцать, сто двадцать один, сто двадцать…

Акцент делается на зеркальность, перевернутость, двойственность, раз-двое-нность: герой и его тень, герой и стул, игра с одеждой. Сначала появляется убеждение, что герой собирается покончить жизнь самоубийством, но после из текста выясняется сосуществование двух личностей в одном теле – духовной и социальной. Борьба этих личностей и есть движущее звено событий.

Девятьсот девяносто… один, два…

Когда числовая прямая, заданная актёром («Я умру, когда досчитаю до 1000»), оканчивается и зритель уверенно ждет кончины героя, последний заявляет, что начнет считать сначала. Казалось бы, вот и финал…

Семьсот… восемьсот… девятьсот…

Математике, как науке рациональной, не доступна трансцендентная борьба сущностей, которая продолжается еще одну числовую прямую. Еще одна исповедь героя, сидящего в гробе своего антипода и, одновременно, в своей колыбели.

Тысяча.
За матеріалами – http://kharkov.nezabarom.com.ua/article/ARIFMETIKA-SMERTIili-formula-NOVOJ-jizni/Teatry

Автор: Мария Козыренко. Театр «P.S.»: «Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, який мав подружку у Франкфурті»

Між вами не має межі. Простір між вами відсутній. Актори є. Глядач – мислиться. Десь попід стінами, із блукаючими всією Зеленою залою Будинку архітектора поглядами, – Глядачі.

Під час вистави виникають два послідовних відчуття: перше – тобі здається, що зараз один з акторів, остаточно порушивши твій глядацький простір, візьме тебе за руку абощо і введе у виставу бодай у вигляді здивованої декорації; друге – ти розумієш, що для акторів немає, фактично, межі між його і твоїм простором, бо тоді ця межа давно вже мала би порушитись… І саме із цього другого глядацького стану випливає відчуття, що «тебе немає». Цей ефект посилюється й відеовставками до спектаклю, які виникають перед глядачами прямо на стіні кімнати, яка, зрештою, своїми небагатьма десятками квадратних метрів виконує роль і глядацької зали, і театральної сцени.

Від часу прем’єри вистави «Пригода ведмедиків панда…» у травні минуло майже півроку. І, як видно, цей час не пройшов у театрі «P.S.» у простому відшліфовуванні постановки. Зміна головного актора, безперечно, – найперше, що впливає на зміст дійства. Більше того – зміна надзвичайно вдала (принаймні тепер головний герой-саксофоніст узяв-таки до рук саксофона та спромігся на ньому заграти!). Помітні й деякі зміни в деталях, але то залаштункова робота, з якої глядачеві залишаються тільки вершки досягнутих усією трупою результатів. Головне – що ці результати є. Найголовніше – ці результати варті нашої, глядацької, уваги.

За матеріалами – http://kharkov.nezabarom.com.ua/article/Stereo-teatrabo-Efekt-vidsutnosti/Teatry/

Есть в городе только один театр, у которого за последние годы мне довелось с неизменным удовольствием посмотреть все спектакли и не один раз. И поэтому на очередную премьеру я всегда иду с легкой тревогой: а не повлечет ли за собой такая давняя нежность слишком предвзятое и заранее восторженное отношение к новой их работе? Тем не менее, сидя каждый раз в одном из залом Дома архитектора, где расположился театр «P.S.», я всегда предвкушаю получение максимального удовольствия, растворяющего все ненужные мысли. Только здесь полная гармония пьесы с пространством ощущается с первых минут, как будто все сценические решения снаружи направлены на то, чтобы подарить тебе чувство комфорта внутри.

В новой работе по произведению Ивана Франко „Сойчине крило” театр оставил при себе все те же важные акценты каждой своей постановки. Это и особая подача текста разными темпами и настроениями, и неожиданные находки в, казалось бы, давно изученных до последнего сантиметра залах, и обнаженные тела, и вода, и огонь, и непременные монологи под лучом прожектора в самом центре. Просто теперь эти ходы кажутся приглаженными временем, опытом и личным ростом. Как будто актерам больше не нужно слишком много эпатажа. Вся прежняя экспрессивность ушла в их игру, сделав ее еще более глубокой.

Они смелые и яркие, серьезные и безумные. Уникальная Надя Алюнова является настоящей изюминкой театральной жизни города и давно предана именно «P.S.». Конечно, его коллектив может постоянно пополняться талантливыми выпускниками ХГУИ им. И.П. Котляревского, но все же всегда будет приятно видеть как Сергея Москаленко, так и самого маэстро режиссера на сцене. В новом спектакле Сергей удивительным образом совмещает сразу несколько ролей, перевоплощаясь из покорного молчаливого слуги в бородатого покорителя тайги Никанора. Степан же на удивление органичен в образе Массино, читающего страницы неожиданно полученного письма из прошлой, еще не отшельнической жизни.

”Хіба я винна, що інший впорався зі мною краще?” – спрашивает его в письме Она. А Он готов только „прокляти те літо лише за те, що воно було”. Готов не верить всем тем испытаниям, которые подкинула ей судьба после их предыдущей встречи. Он даже не верит, что она, его Сойка, еще и постучалась в двери его дома, как только он дочитал последние строки письма.

А мы им верим. Мы верим каждой из фраз, которые попадают точно по лезвию наших собственных историй и от которых бросает в жар в холоде зала. Мы не знаем, как тут не влюбиться в подобную подачу и не прочувствовать самого себя в каждом из героев, когда они буквально смотрят тебе в глаза, рассказывая свою историю. Кажется, что Пасечник считает важным совсем не то, что другие режиссеры. В театре «P.S.» зритель получит не эффектную постановку с размахом и уж точно не строгий пересказ пьесы. Он получит идею, камерность и эмоции. А еще из этого театра зритель уйдет с отчетливыми нотами в голове, ведь музыка всегда была у них отдельным персонажем – как будто клавиши рояля переживали все это время вместе с нами.

Вот именно такой маргинальностью и таким внутренним чувственным коллапсом и притягивает театр Степана Пасечника. И именно за таким совмещением ласкающих слух и, наоборот, выводящих наружу все затаенные страхи диалогов я и буду приходить в любимые залы Дома архитектора.