Іван Франко
Мелодраматична історія

Тремтлива та пристрасна історія першого кохання,
яке, зраджене, обірвалося так само раптово, як і спалахнуло…
Вистава за однойменною повістю Івана Франка вже по першому перегляді будить в кожному подібне по силі чуття мистецького захвату та виводить на світло щемливі роздуми про те, що було потім.
А потім…
Що ж буде потім?
А потім буде…

Автор:  Марина Давыдова

Семейный портрет – это ограниченное рамой пространство, в котором несколько людей, проживающих вместе и исполняющих соответственные социальные функции,
изображают с ч а с т ь е. Семейное счастье…
Идеальный муж, любимая жена, прекрасная дочь, верный друг, уют, семейный ужин… – необходимые элементы для постмодернистской драмы.
Человек века сего – это товар: этикетка – краткое резюме, где указаны производитель, сроки и качества; ценник – оценка товара в денежном эквиваленте:

«ЭЛЕОНОРА» – прекрасная актриса, по которой «плачет» Голливуд, .000.
«ВИРДЖИНИЯ» – служительница Афродиты и по совместительству продавец прессы, .000.
«МАШУ» – художник, стремящийся удовлетворить потребности собственного желудка, .000.
«АМИЛЬКАР» – тот, кто хочет семейного счастья, а также работодатель предыдущих трёх.
«ПОЛО» – живой и бесплатный (в современном разговорном языке – бонус).

Режиссер спектакля Степан Пасичник (исполняющий роль Машу), рушит постмодернистские стереотипы, открывая широкий диапазон для чувств человеческих.
Американский хэппи-энд не возможен, парадигма Востока в наших условиях не действует, существует только один выход – воскрешение христианских ценностей.

Искусство Украины (не только театральное) в последнее время переживает период кризиса – постмодернистский абсурд с элементами низкокалорийного абсурда…
заполонил все культурное пространство. «Повернення Амількара» – это шарж, высмеивающий банальность постмодернизма, гиперболизация недостатков оного и, одновременно, манифест, провозглашающий окончание старой культурной эпохи и означающий зарождение новой.
За матеріалами – http://kharkov.nezabarom.com.ua/article/Vse-prodaetsya!/Teatry

Автор: Марина Давыдова

Один, два, три, четыре…

Так начинается не только ряд натуральных чисел, но и моноспектакль театра «P.S.» «Ну, нарешті». В главной и единственной роли играет (хотя скорее, ведет диалог) Сергей Москаленко. Режиссер спектакля (Степан Пасичник) играет с привычными временными и пространственными ориентирами: смена плоскостей (сидений на стуле в горизонтальном положении), воспроизведение прошлого и др. Герой вспоминает свое детство, юность и зрелость, и постепенно начинает ощущать приход старости: выпадение зубов, старение кожи, угасание телесной чувствительности. Здесь реализуется метафора-загадка: кто утром ходит на 4 ногах, в обед – на 2-х, а вечером – на 3-х?! Даже в тексте герой идентифицирует себя как дерево (образ мирового древа), листья которого опадут и, по сути, сгниют, как и тела всех органических существ.
Сто двадцать, сто двадцать один, сто двадцать…

Акцент делается на зеркальность, перевернутость, двойственность, раз-двое-нность: герой и его тень, герой и стул, игра с одеждой. Сначала появляется убеждение, что герой собирается покончить жизнь самоубийством, но после из текста выясняется сосуществование двух личностей в одном теле – духовной и социальной. Борьба этих личностей и есть движущее звено событий.

Девятьсот девяносто… один, два…

Когда числовая прямая, заданная актёром («Я умру, когда досчитаю до 1000»), оканчивается и зритель уверенно ждет кончины героя, последний заявляет, что начнет считать сначала. Казалось бы, вот и финал…

Семьсот… восемьсот… девятьсот…

Математике, как науке рациональной, не доступна трансцендентная борьба сущностей, которая продолжается еще одну числовую прямую. Еще одна исповедь героя, сидящего в гробе своего антипода и, одновременно, в своей колыбели.

Тысяча.
За матеріалами – http://kharkov.nezabarom.com.ua/article/ARIFMETIKA-SMERTIili-formula-NOVOJ-jizni/Teatry

Автор: Мария Козыренко. Театр «P.S.»: «Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, який мав подружку у Франкфурті»

Між вами не має межі. Простір між вами відсутній. Актори є. Глядач – мислиться. Десь попід стінами, із блукаючими всією Зеленою залою Будинку архітектора поглядами, – Глядачі.

Під час вистави виникають два послідовних відчуття: перше – тобі здається, що зараз один з акторів, остаточно порушивши твій глядацький простір, візьме тебе за руку абощо і введе у виставу бодай у вигляді здивованої декорації; друге – ти розумієш, що для акторів немає, фактично, межі між його і твоїм простором, бо тоді ця межа давно вже мала би порушитись… І саме із цього другого глядацького стану випливає відчуття, що «тебе немає». Цей ефект посилюється й відеовставками до спектаклю, які виникають перед глядачами прямо на стіні кімнати, яка, зрештою, своїми небагатьма десятками квадратних метрів виконує роль і глядацької зали, і театральної сцени.

Від часу прем’єри вистави «Пригода ведмедиків панда…» у травні минуло майже півроку. І, як видно, цей час не пройшов у театрі «P.S.» у простому відшліфовуванні постановки. Зміна головного актора, безперечно, – найперше, що впливає на зміст дійства. Більше того – зміна надзвичайно вдала (принаймні тепер головний герой-саксофоніст узяв-таки до рук саксофона та спромігся на ньому заграти!). Помітні й деякі зміни в деталях, але то залаштункова робота, з якої глядачеві залишаються тільки вершки досягнутих усією трупою результатів. Головне – що ці результати є. Найголовніше – ці результати варті нашої, глядацької, уваги.

За матеріалами – http://kharkov.nezabarom.com.ua/article/Stereo-teatrabo-Efekt-vidsutnosti/Teatry/

Есть в городе только один театр, у которого за последние годы мне довелось с неизменным удовольствием посмотреть все спектакли и не один раз. И поэтому на очередную премьеру я всегда иду с легкой тревогой: а не повлечет ли за собой такая давняя нежность слишком предвзятое и заранее восторженное отношение к новой их работе? Тем не менее, сидя каждый раз в одном из залом Дома архитектора, где расположился театр «P.S.», я всегда предвкушаю получение максимального удовольствия, растворяющего все ненужные мысли. Только здесь полная гармония пьесы с пространством ощущается с первых минут, как будто все сценические решения снаружи направлены на то, чтобы подарить тебе чувство комфорта внутри.

В новой работе по произведению Ивана Франко „Сойчине крило” театр оставил при себе все те же важные акценты каждой своей постановки. Это и особая подача текста разными темпами и настроениями, и неожиданные находки в, казалось бы, давно изученных до последнего сантиметра залах, и обнаженные тела, и вода, и огонь, и непременные монологи под лучом прожектора в самом центре. Просто теперь эти ходы кажутся приглаженными временем, опытом и личным ростом. Как будто актерам больше не нужно слишком много эпатажа. Вся прежняя экспрессивность ушла в их игру, сделав ее еще более глубокой.

Они смелые и яркие, серьезные и безумные. Уникальная Надя Алюнова является настоящей изюминкой театральной жизни города и давно предана именно «P.S.». Конечно, его коллектив может постоянно пополняться талантливыми выпускниками ХГУИ им. И.П. Котляревского, но все же всегда будет приятно видеть как Сергея Москаленко, так и самого маэстро режиссера на сцене. В новом спектакле Сергей удивительным образом совмещает сразу несколько ролей, перевоплощаясь из покорного молчаливого слуги в бородатого покорителя тайги Никанора. Степан же на удивление органичен в образе Массино, читающего страницы неожиданно полученного письма из прошлой, еще не отшельнической жизни.

”Хіба я винна, що інший впорався зі мною краще?” – спрашивает его в письме Она. А Он готов только „прокляти те літо лише за те, що воно було”. Готов не верить всем тем испытаниям, которые подкинула ей судьба после их предыдущей встречи. Он даже не верит, что она, его Сойка, еще и постучалась в двери его дома, как только он дочитал последние строки письма.

А мы им верим. Мы верим каждой из фраз, которые попадают точно по лезвию наших собственных историй и от которых бросает в жар в холоде зала. Мы не знаем, как тут не влюбиться в подобную подачу и не прочувствовать самого себя в каждом из героев, когда они буквально смотрят тебе в глаза, рассказывая свою историю. Кажется, что Пасечник считает важным совсем не то, что другие режиссеры. В театре «P.S.» зритель получит не эффектную постановку с размахом и уж точно не строгий пересказ пьесы. Он получит идею, камерность и эмоции. А еще из этого театра зритель уйдет с отчетливыми нотами в голове, ведь музыка всегда была у них отдельным персонажем – как будто клавиши рояля переживали все это время вместе с нами.

Вот именно такой маргинальностью и таким внутренним чувственным коллапсом и притягивает театр Степана Пасечника. И именно за таким совмещением ласкающих слух и, наоборот, выводящих наружу все затаенные страхи диалогов я и буду приходить в любимые залы Дома архитектора.

Пасічник Степан Володимирович народився у Харкові 1965 року. У 1985 р. закінчив акторський факультет Харківського інституту мистецтв ім. І.П.Котляревського. Того ж року був запрошений до Харківського академічного драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка, де працює й по сьогоднішній день.

У березні 1997 року створює і очолює Харківський театр-лабораторію «Р.S.».

У 1999 р. — закінчив режисерський факультет в Харківському інституті мистецтв ім. І.П.Котляревського.
Від 2001 року — режисер Харківського театру ім. Т.Г.Шевченка.

З 1 травня 2006 року — головний режисер Харківського театру ім. Т.Г.Шевченка. З листопада 2006 року – його художній керівник. З Дня Святої Покрови 2009 року – артист театру.
У 1991, 1993 та 2001 роках брав участь в україно-американських проектах.
З 2002 року викладає майстерність актора (живий план) на кафедрі театру анімації в Харківському університеті мистецтв ім. І.П.Котляревського.

Окремі режисерські роботи:

• «Таємниця» за оповіданнями Володимира Винниченка (Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка)
• «Маклена Граса» Миколи Куліша (Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка)
• «Калігула» Альбера Камю (Донецький драматичний театр ім. Артема)
• «Таня-Таня» Олі Мухіної (Харківський театр-лабораторія «Р.S.»)
• «Шляхи рівняйте Духові Його…» Лесі Українки за драматичними поемами «На руїнах», «В катакомбах» та «Орфеєве чудо» (Харківський театр-лабораторія «Р.S.»)
• «Адвокат Мартіан» Лесі Українки (Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка)
• «Кирпатий Мефістофель» Володимира Винниченка (Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка)
• «П’ятий поверх» за поезією Олени Теліги (спільний проект Харківського театру-лабораторії «Р.S.» та Харківської філармонії)
• «Бойня» Славомира Мрожека (Харківський інститут мистецтв ім. І.П.Котляревського, кафедра театру ляльок)
• «Дикуни, або Людина зі смутними очима» Хендела Клауса  (робота з акторами Харківського театру-лабораторії «Р.S.» на ІІІ читаннях німецької сучасної драматургії в Києві)
• «Негода» Августа Стріндберга (Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка)
• «Віолончель» Євгена Шинкаренка (Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка)
• «Л.Ю.Ч.Е.»  за п’єсою “Мерехтлива Люче” Л.С.Черняускайте (Харківський театр ім. Т.Г.Шевченка)

Окремо постає вистава  «Мсьє Амількар, або Людина, яка платить» Іва Жаміака (Харківський театр-лабораторія «Р.S.» прем’єра 1999 року), найгучніша постановка кількох театральних сезонів у Харкові.

Степан Пасічник — лауреат муніципальної  премії (творчої премії ім. Мар’яна Крушельницького) 2002 року (вистава «Адвокат Мартіан»), багаторазовий лауреат фесту «Театрон» 2004 року (вистава «Бойня», премія за кращу режисуру, премія за кращу чоловічу роль другого плану, премія «тембр фесту» за найцікавіший звукоряд) та вистава «Пригода ведмедиків панда» за п’єсою М.Вішнєка, дві премії за кращу вставу фестивалю – від основного та альтернативного журі та премія за кращу режисуру), лауреат фестивалю «Добрий Театр» 2004 року  (вистава «Бойня», за сміливість у пошуку освоєння драматургії Славомира Мрожека).

Постановки сезонів 2005-2009 років у Харківському театрі «P.S.»:

• «ПРИГОДА ВЕДМЕДИКІВ ПАНДА», яку розповів один саксофоніст, який мав подружку у Франкфурті» за п’єсою Матея Вішнєка. Вистава здобула три вищі відзнаки на ІІІ Всеукраїнському фестивалі «Театрон», Харків, 2006 рік.
• «ПОВЕРНЕННЯ АМІЛЬКАРА» за п’єсою Іва Жаміака (друга редакція).
• «БОЙНЯ» за п’єсою Славомира Мрожека (друга редакція).
• «МОНОЛОГИ. ВЕЧІР СЛОВА» за творами Лесі Українки.
• «НУ, НАРЕШТІ» за п’єсою Петера Турріні. Вистава є лауреатом другої премії Міжнародного фестивалю моновистав “МОНОКЛЬ”, Санкт-Петербург, 2009 рік.
• «СОЙЧИНЕ КРИЛО» за повістю Івана Франка.

Петер Турріні
Соло живого чоловіка

Монолог людини починається словами:

“Зараз я дорахую до тисячі і покінчу із собою. Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять…, …, …”.

Здається, що саме так людство веде відлік своїх тисячоліть. А тим часом мало кому, напевне, не сниться омріяна чистота свого глибинного «Я». Ледь чутні звуки цього внутрішнього джерельця не дають заснути багатьом… Та попри це – світ видається таким недосконалим…

“Я хочу опинитися у якомусь іншому місці”, — говорить герой. Повернення до себе, зустріч із собою “у якомусь іншому місці” — омріяна зміна на краще. Ця ілюзія у фіналі вистави стає реальністю. Ось чому так достовірно-оптимістично звучать останні (перед пострілом у минуле) слова цієї подорожі:

“Ну, нарешті!”

Діалог із глядачем веде

Сергiй Москаленко

Ів Жаміак
Комедія

Комедійний сюжет про дивака, який вирішив найняти собі …сім’ю, за шалені гроші! Дружину, дочку, друга. “Усе купується!”, — говорить герой. Але… Вірним виявляється інший постулат людини, яка платить:“Нікому нічого не дано знати наперед!” На людину, яка платить, чекає дійсне перетворення…

Матей Вішнєк

Ранкове пробудження немолодого чоловіка, музиканта-саксофоніста, здивувало несподіваним відкриттям: ВІН перебуває у ліжку з НЕЮ, молодою, вродливою жінкою. Хто Вона? Де вони? Як сюди потрапили? Чому вони обидва голі? Щоб з’ясувати все це,  їм буде відведено дев’ять ночей сумісного життя…