Спочатку була крапка. Велика така собі крапка над „і”, якою закінчувалася остання сторінка історії радянського театру, закритого від усіх „шкідливих” віянь. А за нею лежала незвідана територія, вільний простір для пошуку. Втім, певні вектори все ж таки були – різноманітні естетичні системи, які світова культура встигла випродукувати і засвоїти за роки існування нашого мистецтва у „консервній банці”. Так чи інакше, коли все це дійшло-таки до логічної крапки, почав розвиватися театр, далекий від її побутової конкретності. Заново відкриті і досліджені землі – свої острівці – режисери іменували по-своєму. Степан Пасічник, знаний у Харкові та в Україні режисер, нині — художній керівник одного з найбільш цікавих харківських театрів, назвав просто „P.S.”.

 …Від моменту появи мобільного у мене з’явилася звичка – жодного, хто потрапляє в адресну книгу, не записую по імені, прізвищу. Замість цього -  якісь дивні коди, більш чи менш складні абревіатури. Помітила навіть містичний зв’язок – якщо забуду, чиє ім’я  цей код приховує, абонент більше не зателефонує. Мабуть, і не треба. „Код” Степана Пасічника був гранично простий – SP. Одного разу навіть замислилася на кілька секунд: що це – Спілка письменників або однойменний культовий харківський літературний журнал? Тоді й вирішила переставити літери. А коли вийшло PS, здивувалася – як раніше не помічала настільки очевидної паралелі, і назву театру сприймала лише як „Post Scriptum”?

Власне, чому було дивуватися? Значно частіше – не помічаємо. Несемося життям, як жучки-плавунці – ледь торкаючись поверхні. Не занурюємося. Не звертаємо уваги на дрібниці та нюанси. Навіть траєкторія цього руху – не лінія, а пунктир. У театрі все інакше – у світі цієї реальності немає дрібниць. Інакше вона припиняє існування.

Тепер переконана – і названими вже змістами  поняття P.S. не вичерпується. В самій природі цієї формації – робота над смисловими напластуваннями, створення асоціативних ланцюжків, „гра у бісер”. Тут важлива кожна реакція, кожна інтонація, а слово має вагу і значущість. Звичайно, можеш сприймати ту чи іншу виставу театру як певну просторово-звукову вібрацію. Але це тільки один – поверховий – рівень сприйняття. А якщо відчуваєш необхідність увійти в резонанс з прихованими, мусиш іти далі. Хоча на цьому ніхто не наполягає –  P.S. абсолютно далекий від будь-якої дидактики, нав’язування якихось своїх конкретних ідей. Тому глядачі створюють для себе неповторні „карти вистав”, іноді абсолютно несхожі між собою. Після одного зі спектаклів випадково почула діаметрально протилежні думки про те, як трактувати фінал.  Степан Пасічник вважає таку ситуацію цілком природним явищем. До речі, і у виборі п’єс для постановок, мені здається, теж орієнтується на неоднозначність, нетривіальність матеріалу.

Пам’ятаю першу виставу театру – „МЕСЬЄ АМІЛЬКАР, або ЛЮДИНА, ЯКА ПЛАТИТЬ”, поставлену режисером у 1999 році зі студентами-дипломниками Харківського університету мистецтв імені І.П.Котляревського. Спочатку трохи незграбна, навіть перенасичена отими самими „потаємними змістами” вистава (молоді актори старанно „відпрацьовували” кожну репліку), трансформувалася, відшліфовувалася, вдосконалювалася. І зрештою перетворилася через кілька місяців на надзвичайно цікаве явище (інакше й не назвеш). Воно мало навіть свою постійну аудиторію – дехто з глядачів відчував потребу періодично занурюватися у світ цієї вистави, щось знову і знову відкривати в ній для себе. Або в собі.

„Відстоялася, наче якісне вино”,  –  подумала  тоді. Пізніше цей образ матеріалізується у цілком конкретний напій у бокалах, які стояли перед глядачами спектаклю „ПРИГОДА ВЕДМЕДИКІВ ПАНДА”. Виявляється, теж маю власні „маячки” на створеній моєю уявою „карті” театру P.S..

А потім (у 2000-2001 роках) були „ТАНЯ – ТАНЯ” за п’єсою О.Мухіної і „ШЛЯХИ РІВНЯЙТЕ ДУХОВІ ЙОГО” за творами Л.Українки „В катакомбах”, „На руїнах” та „Орфеєве чудо”. Чомусь ці дві вистави, зовсім різні, залишилися у пам’яті єдиним масивом, розібратися в якому (пробігаючи жучком-плавунцем поверхнею театрального життя) вирішила вже наступного сезону. Аж раптом настала пауза. Крапка? Від вистав театру, який формально не припинив існування, залишилася гучна обертонова луна. Причини були об’єктивні і суб’єктивні… Але невже це – все?.. Полегшувало цю думку лише одне – неможливість у неї повірити…

Сьогодні дуже просто відповідаю сама собі на питання, чому процеси розпаду відбуваються з театрами, будь-якими об’єднаннями людей. Скільки персонажів блукають світом у марних пошуках автора! Нарешті знаходять його і відповідну роль для себе, живуть нею певний час. А далі? Якийсь життєвий період – „вистава” – закінчується. І знову доводиться шукати – ідею, заради якої варто щось робити, однодумців…

2004 рік. Для всіх, хто бажав повернення P.S.”, він приніс приємну звістку: театр грає вистави, бере участь у фестивалях, гастролює. Серед імен на його афішах з’явилися Олена Теліга (моновистава за участю Надії Алюнової “П’ЯТИЙ ПОВЕРХ” у режисурі художнього керівника) та Ліна Костенко (вистава Світлани Пасічник “ГОРОХОВЕ ПЛЕМ’Я”, львівські гастролі якого недвозначно заявили про відродження  театру). З новою виставою Степана Пасічника за участі студентів-лялькарів університету мистецтв „БОЙНЯ” за п’єсою С.Мрожека театр зазвучав по-новому. На ІІ-му Всеукраїнському фестивалі “Театрон” вона здобула три вищі відзнаки: краща режисура, краща чоловіча роль другого плану (Альберт Качарян) та “Тембр фесту” – відзнака за кращий звукоряд. Тоді ж молоді актори з успіхом виступили у Києві на читаннях німецької драматургії, що проводилися „Гьоте-інститутом”, у виставі за п’єсою Хендела Клауса “ДИКУНИ, або ЛЮДИНА ЗІ СМУТНИМИ ОЧИМА”

І от, нарешті, 2005 рік. За п’єсою М.Вішнєка Степаном Пасічником був поставлений спектакль, сама назва якого нагадувала джазову імпровізацію –  „ПРИГОДА ВЕДМЕДИКІВ ПАНДА, яку розповів один саксофоніст, який мав подружку у Франкфурті”. У новій редакції відродилася перша вистава театру, тепер вона зветься символічно: „ПОВЕРНЕННЯ АМІЛЬКАРА”. Повернулися і актори з першого складу театру – Сергій Москаленко (на цей момент уже знаний у місті шоу-мен, телевізійний і радіоведучий Black Jack, Ірина Усенко та Надія Алюнова), P.S.” почав працювати у трьох напрямках: ігровий, поетичний і анімаційний, який наповнювали художнім змістом три режисери – Степан Пасічник, Світлана Пасічник та Іван Бутняк. Взагалі це був сезон прориву – у P.S. відбулося сім прем’єр. На останньому „Театроні” театр переміг у п’яти номінаціях. Три премії взяли „Ведмедики панда”: за кращу режисуру та як краща вистава фестивалю – від основного та альтернативного журі. Ще дві отримав прем’єрний спектакль Світлани Пасічник „ЧАРИ НА КОХАННЯ” за біблійним текстом Соломонової Пісні над піснями – за авторський режисерський пошук та кращу жіночу роль першого плану  (актриса Наталя Пархоменко).

 Але гранично напружений ритм цього сезону витримали не всі. Що поробиш – настає момент, коли між людьми все вже сказано, і немає про що більше говорити. Поставлена крапка – принаймні, на сьогоднішній день. Чи буде післямова? Хтозна… Залишаються і повертаються ті, кому цей театр дійсно потрібний. Колектив – якщо у ньому є потреба –  має створюватися в результаті роботи, а не навпаки. Тоді не виникає зайвих ілюзій, які руйнують ілюзію головну – театральну. Результат подібних міркувань тодішніми учасниками колективу постає як простий факт: у театрі лишається 5 чоловік – три актори і два режисери. Маленька сім’я, – подумала тоді…

 Все ж театр – крихка субстанція. Іноді вона не виносить надто безцеремонного втручання  побутової реальності. Згадую фінал „Ведмедиків панда”, коли простір вистави раптово порушується, вмикається екран: вулицею Дарвіна прямує купка дивакуватих персонажів у недоладних  масках, ось вони підходять до Будинку архітектора, у приміщенні якого відбувається спектакль, до дверей Зеленого залу. Все це бачимо на кіноекрані. І нарешті чуємо стукіт у двері – вони вже тут. Вони прийшли нагадати: те, що ми тільки-но побачили, було ілюзією. А справжньою реальністю є вони, хоч якими б ідіотичними не здавалися нам їхні маски. Втім, чи більш ідіотичні ці маски, ніж ті, які носимо щодня, налаштовуючись на ролі, котрі щодня граємо?

Новий сезон 2006/2007 Степан Пасічник загадково називає „сезоном ширм”. Художній керівник декларує, що значно більше уваги приділятиметься репетиціям, більше залишатиметься у „кухні” театру, ніж видаватиметься „на-гора” (до речі, в подальшій роботі це стане принципом театру). Але робота над новими спектаклями йде. Вже готова моновистава за участю Сергія Москаленка (П.Турріні „НУ, НАРЕШТІ!”), якою театр відкриває сезон, репетирується „СОЙЧИНЕ КРИЛО” І.Франка. У планах – робота над середньовічними французькими  фарсами, п’єсою  Г.Пінтера „ЗРАДА”. Серед прем’єр цього сезону – дві вистави “НУ, НАРЕШТІ!” за П. Турріні, “МОНОЛОГИ. ВЕЧІР СЛОВА” за Лесею Українкою.

2007/2008 рік. Театр не припиняє пошуку, сміливо експерементує з матеріалом. Прем’єрою сезону стає незвичайна для цього театру вистава – за середньовічними французькими фарсами у авторському перекладі Степана Пасічника. “4отири середньоВІЧНІ ФАРСИ про це…” – так грайливо називає режисер свою нову спробу цього непростого жанру. Пізніше, і актори, і сам режисер визнають – випробовування комедією виявилося непростим. І по-справжньому “Вічні фарси” зазвучать лише через три роки, у 2010…

Але поки що на дворі 2008/2009 рік. Репертуар попоновнюється одразу двома виставами, створеними на основі роботи зі студентами Харківського університету мистецтв ім. І.П.Котляревського, де обидва режисери театру на цей момент викладають акторську майстерність. Таким чином з’являються “ВЕСНА, ЯКА СХОЖА НА ОСІНЬ” за п’єсою Остапа Гриніва та “ВІН, ВОНА І ТОМУ ПОДІБНЕ” за жартами Чехова.

2009/2010 рік. Театр відкриває сезон у напруженому репетиційному ритмі – третій рік триває робота над повістю Івана Франка “Сойчине крило”, яка, нарешті, дарує глядачу ще одну прем’єру: мелодраматичну історію “СОЙЧИНЕ КРИЛО”. Справедливості ради треба зазначити, що ні ця, ні щонайменше три попередні прем’єри, ні участь театру у багатьох фестивалях в Україні і Росії - були б неможливі, якби не фінансова підтримка Ярослава Ющенка, який із постійного глядача на цей час перетворюється вже на справжнього і відданого друга театру. Що й казати, такі приклади підтримки живого мистецтва у Харкові – рідкість. Відтак – не можуть не радувати і не викликати поваги. Театр продовжує роботу за його фінансової підтримки і сьогодні.

Сезон 2010/2011 триває, триває робота, робота, робота… Про її результати дізнаємось пізніше. Найзагадковіший з них – поява у театрі Студії. Але це – тема для іншого розділу. Тому про це поки що – тссс…

Чому ж йдемо до театру? І до цього зокрема? Може, тому, що відчуваємо потребу хоч де-небудь залишитися віч-на-віч із собою? Або хочемо потихеньку, коли у темряві глядацького залу ніхто не бачить, виповзти із-за своєї маски і приміряти на себе чиюсь роль? Відповіді не почуєте. Мені здається, цей театр не ставить собі за мету давати якісь відповіді. І жодна з його вистав не закінчується крапкою. Ні, спектаклі, звичайно ж, мають поставлену режисером фінальну точку. Але після неї залишається щось невловиме. Шлейф присмаку. Післядія. Післямова.P.S.

Картою Харківського театру „P.S. у просторі й часі блукала Інга Долганова.