Тетяна Терен, 11 Февраля, 11:36


Сергія Москаленка, Блека Джека, в Харкові знають всі, але в різних іпостасях. Більшість — як ведучого різних шоу, вечірок, концертів, розіграшів, корпоративів. Хтось — як теле- і радіоведучого. І значно менше харків’ян бачили Москаленка-актора у театрі «Post Scriptum», де він грає Олександра Амількара у «Поверненні Амількара» за І. Жаміаком, Його у «Пригоді ведмедиків панда» за М. Вішнеком, Месію у «Монологах. Вечір слова» за Лесею Українкою, директора філармонії у «Бойні» за С. Мрожеком, у моновиставі «Ну, нарешті!» за П. Турріні, який, до речі, минулого року здобув другу премію на VII Міжнародному фестивалі моноспектаклів «Монокль» у Санкт-Петербурзі.
Нещодавня прем’єра вистави «Сойчине крило» знову змусила говорити про Блека Джека як одну з «зірок» театрального Харкова. Сергій Москаленко грає у виставі за твором Івана Франка одночасно кілька ролей — і ця майстерність перевтілюватися то в служника, то в слабкодухого Генрися, то в брутального розбійника Сашку, то в пародійного золотопромисловця Никанора Феропонтовича — вражає.

«Можна бути симпатичним і харизматичним, але якщо в глибині тебе нічого немає, то в шоубізі ти не відбудешся»
— Чи правильно буде сказати, що існує Сергій Москаленко масовий і Сергій Москаленко елітарний?
— Навіть не знаю… Я не відслідковую своєї популярності. Ті люди, які ніколи не бачили мене в театрі, а бачили лише на різних сценічних майданчиках, напевно, будуть здивовані. Хоча шоумен — це, по суті, той самий актор. Я скрізь використовую театральні закони, гру словом, дією.
— Ти не повіриш, але я тебе знаю лише як актора…
— Класно! Я ще роблю програму «Сноб» на каналі «Р1». Нещодавно ми — я і Настя Демідова — знялися у «Новорічному вогнику» на «Першому національному», провели церемонію нагородження «зірок» в номінації «Крутий перець». Плідно співпрацюємо з різними київськими агенціями, які займаються шоу-проектами. В мене було багато проектів на радіо — від авторських програм, присвячених різним напрямкам музики, до ранкових розважальних шоу. Був якийсь час навіть програмним директором на радіостанції, доки радіо не припинило бути тим, яким мені подобалося. Я веду вечірки в нічних клубах, з деякими вже співпрацюю по три-п’ять років, проводжу різні корпоративи, презентації… будь-що.
— Звертайтеся.
— (Сміється) Мені не потрібна реклама. Є вже певне коло людей, які постійно звертаються.
— Чому ти не робиш нічого, щоб ті люди, які тебе знають як шоумена, побачили тебе в театрі?
— Прихід людини до театру має бути усвідомленим. Я не забороняю театру використовувати своє ім’я в якихось рекламних цілях. Я не кокетую, але єдине, від чого я можу зніяковіти, так це коли мене впізнають на вулиці і висловлюють мені подяку за те, що я роблю. Нібито я й розумію, що якісь речі я роблю гарно, але не більше того. Я не дозволяю собі у всьому, що я роблю, йти на халтуру, але своєї популярності я не розумію. Популярний — це Майкл Джексон, Бред Пітт, Армен Джигарханян, Олег Єфремов, Олег Табаков, Сергій Безруков, Євген Миронов.
— Все ж як у тобі поєднуються елітарність і масовість?
— В будь-якій людині поєднується кілька світів. І протиріччя не виникає. — Одна моя робота не потребує глибини, лише майстерність — голос, вміння тримати аудиторію…
— Душу віддавати не потрібно?
— Так, там потрібна лише твоя вправність. Увага глядача витримується лише дві хвилини, а далі треба щось міняти. Там більше низького і простого. Театр занурюється у глибину людських переживань, шоу торкається речей поверхових. У шоу ти можеш залишатися відстороненим, хоча ти теж отримуєш задоволення, коли тисяча людей рухається у той же бік, що і твої думки. «А тепер всі разом подивилися вгору!» — тобі вдалося. Але можна бути симпатичним, відкритим і харизматичним, але якщо в глибині тебе нічого немає, то в шоубізі ти не відбудешся.

«Можу слухати радіо і підспівувати «Буду для тебя всегда твоей малышкой»
— Як ти став Блеком Джеком?
— Я тоді тільки починав працювати на радіо, і треба було вигадати собі псевдонім — наша радіостанція мала англомовний формат. Зовсім випадково придумалося Black Jack. Згодом на радіо мене почали називати людиною, яка приносить удачу.
— Чим саме тобі подобається робота шоумена?
— Безпосереднім контактом із дуже різною аудиторією. Вечірка — це жорстка територія, де може відбуватися будь-що, і тому треба бути й самому жорстким і навіть цинічним. Цікаво в цій ситуації побороти себе, побороти їх. Це імпровізаційний жанр, навіть якщо в тебе є сценарій. Ти завжди на межі — і це допомагає відчувати сьогоднішній день. Це не ті люди, які приходять до театру, а ті, що живуть за законами п’янки-гулянки. І ця аудиторія часто правдивіша. Все залежить від твоєї освіченості, від того, що ти читаєш, дивишся, слухаєш…
— Отже, що ти читаєш, дивишся, слухаєш?
— Купив собі смартфон для того, щоб читати книжки. Зараз у мене тут (читає): «Записки пігмея» Акутагави Рюноске (з’явилася ідея зняти кіно), «Сойчнине крило» Івана Франка, «Мертві душі» Миколи Гоголя, «Театральний роман» і «Собаче серце» Михайла Булгакова, «Доктор Живаго» і вірші Бориса Пастернака, повне зібрання творів Антона Чехова, Аркадій Аверченко, «Хаджи-Мурат» Льва Толстого, «Брати Карамазови» Федора Достоєвського, «Життя Наполеона» Стендаля, оповідання Ернеста Хемінгуея, вірші Едуарда Асадова, Борхес, Маркес, «Людина-коробка» Кобо Абе (теж є цікаві думки з приводу цього оповідання), історії про самурая Міямото, «Ті, що несуть вітер» Карен Прайор, новий роман Харукі Муракамі, «Чорна людина» і вірші Сергія Єсеніна, «Степовий вовк» Германа Гессе. Сучасників майже не читаю. Пробував читати Пєлєвіна, якийсь час мені подобався Акунін. З кіно в мене дуже цікаві стосунки. Мені складно запам’ятати сюжет картини, я запам’ятовую емоції і враження. Нещодавно дивився «Аватар» і плакав. Я досить тонкосльозий товариш, швидко клюю на ці сльозливі штуки. Іноді ж я годинами дивлюся якісь бояйовики на dvd-програвачі. Мене цікавить не сюжет, а картинка, яка швидко змінюється. Ще подивився недавно «Темного рицаря» про Бетмана. Також переглянув стрічку «Восьмий день» французького режисера Жако Ван Дормела, там історія про хлопчика із синдромом Дауна, який іде з диспансеру шукати маму. Вразили «Та, що танцює у темряві» із Бйорк, «Невідворотність» із Монікою Белуччі. Нещодавно переглядав фільми із Вінсентом Касселем — «Шайтан», «Мільйон років до нашої ери-2», «Ціна зради»… Люди, які читають інтерв’ю з акторами чи митцями, думають, що вони споживають вишуканий естетський продукт — тільки Тарковський, Антоніоні, Вісконті, Кант, К’єркегор. У цьому є щось лицемірне. Музику слухаю будь-яку. Можу слухати радіо і підспівувати «Буду для тебя всегда твоей малышкой». Але в машині є і Розенбаум, і Моцарт, і Бетховен, і Альбіноні, і джаз, і електронна музика, і махрова попса.

«Якщо завтра подзвонить мені один із кандидатів і запропонує 100 тисяч доларів…»
— Від участі в якому проекті ти можеш відмовитися?
— Нещодавно у Харкові було нагородження фешн-преміями. На першу частину я погодився із великим скрипом, про це всі знали. Другу частину я вже не проводив.
— А на політичні замовлення ти погоджуєшся?
— Жодного разу не брав участь у політичних акціях на підтримку якогось кандидата чи партії. Хоча, я кажу відверто, пропозиції були, не дуже серйозні. Був такий час, коли я страшенно цікавився політикою. Не як людина, яка хотіла туди влізти, а як пересічний громадянин, якому це все стало небайдужим…
— Це було п’ять років тому?
— Так. Якби мені тоді запропонували… Я очікував пропозицій від однієї політичної сили, але мене не запросили. І слава Богу. Якби зараз мені запропонували взяти участь в якійсь політичній акції, я, скорше за все, відмовився б. Участь більш-менш публічної людини у політичних заходах, ми всі це розуміємо, коштує певної суми грошей. Тобто тобі можуть запропонувати таку суму, яка змусить тебе почати смикатись, задуматись над тим, куди б гарно було витратити ці гроші, зароблені за малий проміжок часу. Це спокуса. Мало публічних людей знайдуть у собі сили сказати «ні». Колись по телебаченню показували програму про зйомки продовження фільму «Іронія долі». Йшлося про те, як запрошували виконавців із першої частини фільму. Лія Ахеджакова відмовилася. Їй запропонували величезну суму, вона відмовилась. Тоді їй пообіцяли купити квартиру в Москві, вона знову сказала «ні», «не все продается». Хоча нещодавно я дивився фільм «Книга майстрів» із Ахеджаковою. Я запитав себе: що вона робить у цій абсолютно поганій картині? Вона ж читала сценарій, вона ж ґеніальна акторка… Чесно кажучи, якщо завтра подзвонить мені один із кандидатів і запропонує 100 тисяч доларів за участь у якійсь політичній акції, я не знаю, чи скажу «ні»… Хочу вірити, що я знайду в собі сили відмовитися. Нині я знаходжусь у такому політичному стані, що я, якби це цинічно не звучало, не вірю жодному із кандидатів. Є там кілька кандидатів, які…
— …викликають симпатію як гарні актори?
— Так (сміється). Але є два кандидати (я не називатиму прізвищ), які мені подобаються. Звісно, я розумію, що, як тільки вони прийдуть до влади, знову все почнеться… Отже, на одному гарно сидять костюми, він здається інтеліґентною людиною. У нього мужня фігура, відкрите чоло — він добре виглядатиме на фотографіях і гідно представлятиме Україну на міжнародному рівні.
— Він не здається тобі радянським типажем?
— Скорше він схожий на гарну фотомодель із чоловічого журналу. А другий кандидат…
— Він трохи жінка?
— Ні (сміється). Він не фотомодель, але, незважаючи на всі чутки щодо його національності, мені подобається, як і що він говорить. Із віком я став більше розуміти, що, як писав колись Булгаков у «Майстрі і Маргариті», «всякая власть является насилием над людьми». У владі є непогані люди, але, як кажуть у театрі, вони існують у запропонованих обставинах, в яких їм доводиться бути не тими, ким вони є насправді. Мені подобаються люди, які йшли у владу, але нині від неї відмовилися…
— Музиканти?
— Музиканти, митці… Нещодавно перечитував «Жизнь гоподина де Мольєра» і зрозумів, що у стосунках між митцем і владою завжди буде присутній момент пристосування. Можна фантазувати, що митець — це той, хто завжди поза владою, «гне свою лінію»…
— Це не твоя позиція?
— В мене немає поганих чи добрих стосунків із владою. Але наш театр підтримується певними політичними елітами. Їм подобається наш театр, вони запитують, чим можуть допомогти, щоб ми зробили нову виставу… Цю залежність відчувають, як на мене, всі митці. Щоб митець був вільним, він має бути поза соціумом, ченцем.

«Який стосунок до України мають хори бабусь і дідусів у сорочках, які співають «Реве та стогне Дніпр широкий»?»
— Чому ти залишаєшся в театрі «P.S.»? Здавалось би, престижнішими є академічні театри імені Шевченка чи Пушкіна?
— Я залишаюся зі Степаном Пасічником, тому що це мій режисер. Він — це людина, яку я чую із закритими очима. З іншими режисерами, боюся, в мене нічого не вийде.
— Але ж ти грав у Львівському театрі імені Леся Курбаса?
— Так, ми робили спільний проект: були львівські і харківські актори. Це була постановка за «Бенкетом» Платона, вистава називалася «Хвала Еросу». Я там пробував грати Алківіада. Зіграв тільки передпрем’єрні покази… З режисером Володимиром Кучинським працювати було нескладно. З Пасічником інакше. Коли, наприклад, якась вистава не дуже пішла, він каже: «Поговорімо після вистави». А я: «Стьоп, я знаю, що ти мені скажеш». Ми говоримо однією театральною мовою.
— Тебе влаштовує, що в театрі «P.S.» фактично не присутні експеримент і виклик?
— Мене це не турбує, я прихильник цього театру. Я не розумію, що таке престижний театр. Працювати в театрі Шевченка я не хочу — мені нецікава ця структура. Мене задовольняють мій театр і мій режисер.
— Ти коли-небудь задумувався над тим, що ти, граючи у цьому театрі, твориш українське обличчя Харкова?
— Я, навпаки, переконаний, що ніякого культурного обличчя Харкова ми не робимо. Я російськомовна людина. Всі навколо мене спілкуються російською. Тим не менше я патріот України. Мені страшенно подобається українська мова. Є певні програми, які я веду українською. Я дуже далекий від національної свідомості, там — «під прапори, панове, за рідну неньку, рідну мову!». Фігня це все. Інша справа — українці мають із гордістю сприймати свою мову. Але ось я це вимовив — і воно стало важким гаслом тотальної пропаганди. Державна програма з підтримки української мови абсолютно бездарна. Все робиться для того, щоби люди не хотіли нею розмовляти. У Харкові більшість телепрограм виходить жахливою українською мовою. Ми отримуємо антимову. Якщо в мене запитають, чи повинна в Україні бути друга державна мова, я скажу — так. Якщо люди на Сході хочуть писати листи і дивитися програми російською, заради Бога! Дайте всім каналам ліцензії на російську мову, але хай за це вони… платать гроші! А ті, що транслюють українською, хай нічого не платять — безкоштовна ліцензія і купа інших послаблень. Через п’ять років з’явиться потрібна конкуренція. І ніякого насилля! Гроші — це страшенний імпульс. Мову почнуть вчити. До того ж, і проекти ці державні треба робити не з хорами бабусь і дідусів у сорочках, які співають «Реве та стогне Дніпр широкий». Який стосунок все це має до України? Звісно, має, але ж не з такими очима, не усім же з вусами, не з биттям себе у груди…
— Яка роль, зіграна в театрі «P.S.», тобі найближча?
— Взагалі-то я ніколи про свої ролі не думаю. Я скептично ставлюсь до думки, що в акторові довгий час живе якийсь персонаж. Я приїжджаю до театру за чотири-шість годин до вистави, ми готуємо її, потім граємо. І найменше я думаю про свого персонажа. Все відбувається тут і зараз. Мені чомусь здається, що я завжди залишаюся самим собою. Я ніби бавлюся якимись темами й енергіями. Щоб відчути свою роль, треба знайти потрібний ключ до цієї вистави. А знайти його ти можеш в одному жесті чи звуці. В «Сойчиному крилі» мені довелося грати багатьох персонажів, і для кожного треба було дібрати свій ключ. До того ж, там мало часу, щоб кожну цю роль повноцінно розкрити. Я довго не міг зрозуміти, як зіграти Володю, який програв Сойку в карти. Це мала бути не просто п’яна історія. Все знайшлося у слові «скигління».

«Мені пропонували зіграти молодого Лимонова»
Ти б не хотів спробувати себе в ролі режисера?
— У мене є ідеї. Я спілкуюся із людьми, які серйозно займаються кіно. Може, я спробую себе в ролі режисера і актора одночасно.
— А в кіно зніматися пропонували?
— Пропозиція була, я відмовився — і страшенно шкодую. Мені пропонували зіграти молодого Лимонова у фільмі «Русское» (сказали, що я схожий на нього в молоді роки). Я відмовився, тому що не люблю проби. Коли подивився кіно, пошкодував. Якби зараз запропонували, я б знову не пішов. Це не страх… проби мене принижують. Не те, що я там дуже хороший, просто на пробах ти маєш із кимось змагатися. Сам оцей момент, що ти маєш грати для того, щоб отримати щось, дуже принизливий. Я готовий прийти на проби, коли мені скаже конкретний режисер: «Я бачу в цьому образі тебе, його і його, прийди і зіграй цю сцену». Оце проби. А «поверніться в анфас, назвіть ім’я, прочитайте вірш» — це не для мене. Краще я помру нікому невідомим Сергієм Москаленком.
— Щоб не померти невідомим, треба створити щось своє — свій театр, свою творчу кав’ярню, свій клуб, свій канал…
— Я не та людина, яка рухається за течією, але… Свій театр я не хочу, але хочу, щоб театр «P.S.» отримав своє приміщення. Мрій у мене кілька: хочу реалізувати один класний розважальний проект, хочу зняти свій художній фільм — таку пронизливу історію і… написати роман. Я навіть починав писати колись. Він мені наснився і я сів його писати. Починалося так: «Сегодня утром я выкинул на помойку свой стул. Не то что бы мне был не нужен стул… Он был очень мне даже нужен, он стоял на кухне и, вообщем, являлся очень важной частью мебели. Но вдруг почему-то утром я решил, что его нужно выкинуть. И я его выкинул». Часто у мене виникає відчуття, що я маю сказати щось дуже важливе людству. Але потім мені стає смішно від цієї ідеї і я читаю Чехова.
грудень 2009 р.

Сергій Москаленко Блек Джек Black Jack театр “P.S.”
<a href=”http://kharkov.nezabarom.ua/theatre/blogs/entry/1469/”>Источник</a>