Степан Пасічник.

Інтерв’ю журналу «Что? Где? Когда?»

Спочатку я хотів стати футболістом, а потім – у таких романтичних юнацьких мріях – працівником карного розшуку. Я думаю, що і футбол, і ця несподівана професія в результаті вилилися у захоплення театром, тому що в них є дещо визначально спільне.

Футбол – це командна гра, так само як і театр. Якщо в театрі немає команди, то робити щось практично неможливо. Дещо сумнівний тезис, але іноді він має місце: добре зіграна дворова команда може виграти в абсолютно не зіграної команди професіоналів. Звичайно це більше нагадує на байку, але все ж таки командність, на мій погляд, визначає успіх. Щодо карного розшуку, то це очевидно пов’язано з спочатку з акторською необхідністю розкопувати тайні думки та мотиви ролі, що вони не завжди прописані в драматургії. Ну, і звичайно режисерський розбір п’єси – тут вже простежуються досить значні перетинання.

Емоція чи раціо? Насправді, все залежить від стадії, про яку ми говоримо. Коли починаєш роботу над виставою, з’являються своєрідні імпульси – і ти або чуєш їх, або ні. Ти просто перетворюєшся на слух, і якщо всередині щось відгукується або на тему, або на класний текст, або на парадоксальну ситуацію – виникає запитання «Як це зробити?» Після чого ти вже починаєш займатися математикою.

Класними виставами я вважаю такі, на які я дивлюсь і не розумію, як це зроблено. Одне з моїх останніх сильних вражень – вистава ленінградського режисера Олексія Яновського «Дівчина із Сірниками». Все зроблено настільки математично, але разом із тим невідомо по яким законам – що це викликає захват.

Коли через десять хвилин ти прораховуєш, що відбувається, коли тобі стає скучно – ти ідеш із вистави. І це нормальне явище. Абсолютно закономірно, що люди ідуть і з моїх спектаклів. Коли це стається, я посміхаюся. Тому що моя система координат не обов’язково повинна пересікатися із системою глядача. Дехто так само прораховує мої вистави, потім нудьгує – це означає, що відбувається цілком нормальний процес.

Глядач приходить в театр для того, щоб його обманули. Він платить за це гроші. Звичайно, він приходить за одержанням тієї чи іншої емоції, банально кажучи: посміхатись чи поплакати. Але разом із тим він має двоїсту історію: з одного боку він може сидіти і дійсно плакати, розуміючи, що він знаходиться в театрі, і не варто бігти і рознімати Отелло з Дездемоною, а з іншого боку – може страшенно в усе це дійство вірити. І задача театру зробити так, щоб глядач не бачив, де і як його обманюють. Щоб це зробити, виставу необхідно прорахувати. Я не кажу про міру таланту, натхнення і все таке інше, але потрібно розуміти, що театр то є синтез різних компонентів, поєднаних щоб досягти необхідної міри емоції. Щоб глядач не пішов з театру.

Чи влаштовує мене культурне середовище, в якому я працюю? Швидше ні, ніж так. Але це не питання свободи. В мене був вчитель, Володимир Миколайович Оглоблін, і коли в нього питали, як ви ставитесь до того, що в Києві сорок театрів, він відповідав, дуже погано. І додавав, що в Києві їх повинно бути чотириста! І це стосується не лише театрів чи їхнбої кількості. Середовище формують не тільки культурні установи, але значною мірою – засоби масової інформації. І з огляду на те, в якому вони стані і хто в них працює, я можу сказати, що загальна ситуація мене не влаштовує.

Класний глядач потрапляючи в театр, розуміє для чого він сюди прийшов і настроюється із театром на одну хвилю. Це зовсім не означає, що йому це подобається, чи він повинен це приймати – він може активно не прийняти виставу, розвернутись і піти, але він залишиться класним.

В державному театрі мені живеться так, як взагалі живеться в державному театрі.

Я думаю, що державний і недержавний театри – це по суті своїй два різні організми від початку до кінця: від моменту свого угрупування до тієї мети, заради якої вони існують. Театр Шевченка буде завжди – незалежно від того, хто там буде. Безумовно, то будуть зовсім різні театри: за Бориса один, за Жолдака другий, за Пасічника третій. Будуть приходити нові режисери, і їх братимуть на роботу, тому що театру не вистачає якогось нового відтінку. Але ж якщо я раптом захочу припинити роботу в «Постскриптумі» – я думаю, він теж припинить своє існування. Актори можуть залишитися разом, але це вже не буде «P.S.» – зникне те первинне угрупування, зникне мета, заради якої ми все починали. Всі інші фактори, мені здається – похідні.

У нас, в театрі «P.S.» актори самі прасують собі одяг, самі миють підлогу чи розносять реквізит. В державному театрі для цього є спеціальні люди і на це виділяються гроші. Як тільки ти починаєш про це згадувати, тобі кажуть: «А! Так ви «самодєятельность»! Чекайте! Чому самодіяльність? Актор який сам прасував собі одяг ніколи не кине його жмаканим на лавку. І це абсолютно свідома штука. На перший погляд це не стосується творчості – але насправді це стосується творчості у першу чергу. Зрештою до результату можна іти зовсім різними дорогами. І це не означає, що десь буде гірше, а десь краще. Просто всюди по-різному.

Якщо ти сам миєш підлогу і не отримуєш на це дотації від держави – це далеко не означає, що ти не можеш робити професійний театр.

Я думаю, що натхнення – то є примхлива пташка, що з’являється, або не з’являється. Але спробуйте уявити собі хірурга, що сидить вдома і на щось очікує. Питання зрештою в тім, як спровокувати в собі той стан, в якому ти отримуєш задоволення від роботи, і чи є він насправді натхненням.

Колись дуже давно я писав вірші. І от одного разу, я служив тоді в армії, я написав такі рядки: «Бачите спокійний який, як пульс покійника». Прочитав одному знайомому, а він каже: «Степан, класно! Але до тебе це вже написав Маяковський». Я плакав потім дві ночі. Я ж не крав – я це сам шукав і сам придумав! Саме тоді я зрозумів, що коло тих класиків, яких ти собі обираєш, в майбутньому формують твій світогляд. Бєргман, насправді, говорив: потрохи звідусіль. І коли ти все це близьке збираєш докупи – воно стає твоїм.

Актор це завжди жінка, яку ти запліднюєш, і вона це знає, і вона цього хоче, і не відстане від тебе, поки ти не зробив своєї роботи. А режисер це завжди мужчина – і він іде і запліднює.

Звертатися до актора це ніби збиратися на побачення. Ти знаєш, що йдеш до коханої людини, але ти повинен бути якійсь такий, щоб вона не захотіла піти.

Я люблю коли все структуроване: від окремих реплік до роботи всієї команди. Хтось може спокійно сидіти пити каву, але я повинен контролювати цей процес. І так буває лише тоді, коли люди домовились між собою від самого початку.

У мене в планах в театрі «Постскриптум» є одна робота, значна і цікава, як на мене, і я думаю, що «з кандачка» ставити її неможливо. Зрештою, як і все інше, але тут я хотів би нікуди не бігти і не поспішати, і спокійно попрацювати, без, скажімо так, заздалегідь визначеного дня прем’єри.

Якщо ти знаходишся у якійсь гарній творчій точці, то єдине чим вона може бути – то є точка учня.