Театральний погляд Степана Пасічника

Олександра Малиновська

Ім’я режисера Степана Пасічника добре відоме як українській, так і зарубіжній громадськості. За його плечима велика кількість ролей, головних та другорядних, понад два десятки  дивовижних спектаклів, жоден  із яких не було залишено без уваги глядачів. Працюючи в театрі ім. Шевченка понад двадцять років і очолюючи Харківський театр «P.S.» близько десяти, Степан Володимирович зумів знайти своїх шанувальників і відбутися як професійний режисер, майстерність якого захоплює та зворушує.

— Степане Володимировичу, як Ви все встигаєте?

— Відповідь дуже проста: не встигаю…

— Але ж за нестачею часу виходять дивовижні речі!

— Що Ви маєте на увазі?

— Наприклад, із останнього — «Санта-Клаус   — то падлюка»…

— Я б не став називати цю річ чимось дивовижним. Ця назва виникла тому, що театру потрібна була комедія. У минулому сезоні ми зіграли п’ять повноцінних аншлагів, але вистава не стала етапною ні в моїй творчості, ні в театрі зокрема. Вистава виконує свою функцію — вона потрібна в театрі, й до того часу, поки вона збирає глядачів — вона буде необхідна. Зал приймає, люди сміються, їм подобається, але це не те, про що б хотілося казати. А «Віолончель», наприклад, несподівано зазвучала, на цю виставу дуже важко взяти квитки. Слід зазначити, що ми не ставили перед собою такої мети. І це дуже приємно.

— Над чим зараз працюєте? Є якісь задумки щодо нових п’єс?

— Є, звичайно. Візьмуся до цієї роботи після Нового Року, це буде п’єса прибалтійського драматурга. Я зараз не хочу оголошувати ні його імені, ні назву твору, тому що це тривалий процес.

Що стосується театру «P.S.», то там готується прем’єра середньовічних фарсів: чотири давні смішні історії «про це». І я сподіваюся, що десь у жовтні чи листопаді вони побачать світ.

«Головне — зацікавити людину ходити на вистави»

— Театр Шевченка та театр «P.S.» зовсім протилежні за духом, за глядацькою аудиторією. Де Вам цікавіше працювати?

— Це провокаційне запитання? Справа в тому, що вони не зовсім протилежні: вони просто різні, і, передусім, як я зараз розумію, це різні моделі театрів. У кожної з них є свої плюси і мінуси. В театрі Шевченка я народився, виріс, став і відбувся, багато чим я завдячую саме цьому театру, але великий академічний театр це швидше велике виробництво, яке живе за своїми законами, де є речі необхідні і обов’язкові, яких у іншій моделі може і не бути. В момент народження театру «P.S.» виникало щось таке, чого бракувало тут, чого зробити на той час я не міг. Театр Шевченка складає багато акторських поколінь. «P.S.» — це театр нового покоління. Модель театру «P.S.» не потребує великого репертуару, в театрі Шевченка ж він досить великий. Театр Шевченка —  державна структура, «P.S.» — поки що ні.

— Поки що?

— Всі актори працюють у своє задоволення, не отримуючи зарплати. Я дуже сподіваюся, що дуже скоро театр «P.S.»  отримає статус муніципального.

— Наскільки театр «P.S.» зараз потрібен харків’янам, як Ви гадаєте?

— Якби я відчував, що те, що ми робимо, непотрібне харків’янам, що вони йдуть з вистав чи не приходять — я б якось інакше про це думав… Мені здається, те що робиться в «P.S.», стоїть трошки осторонь від інших театрів. У нас була досить тривала перерва, ми більше трьох років не грали вистав, а після відновлення репертуарної роботи відпрацювали два дуже складні сезони. Театр за цей час знайшов свого глядача. І, судячи з відгуків, я бачу, що театр такої естетики і такого напрямку місту потрібен: до нас ходять, нас знають і люблять,  в нас є свій глядач, друзі.

— А «свій глядач», який він: можливо, є вікові обмеження, соціальний статус?

— Це студентський театр, молодіжний театр, але, не дивлячись на це, в нас немає вікових обмежень. До нас ходять і школярі, які готові сприймати такий бік театру, не зовсім сюжетний, і пенсіонери. І це дуже приємно.

— Як Ви ставитесь до того, що є певна категорія людей, які приходять до театру подивитися на певного героя сьогодення, можливо, на свого кумира, яким стає той чи інший актор, а не переглянути спектакль в цілому? У театрі «P.S.» це, наприклад, Сергій Москаленко, у «Театрі 19» — Сергій Бабкін…

— У театрі головною повинна все ж таки бути сама вистава. Але те, що людина ходить на певного актора, я вважаю великим плюсом для театру. Адже щось тримає такого актора, як Бабкін, чи такого актора, як Сергій Москаленко, саме тут, бо інакше б вони у цих театрах не працювали: ні один, ні другий. Коли людина приходить на актора, а потім стає глядачем театру, яка мені різниця чому вона сюди прийшла. Головне — утримати людину в театрі, зацікавити її ходити на вистави.

Місто вітрів

— Наскільки в нашому місті розвинений культурний рівень харків’ян, як Ви гадаєте?

— Харків — це така територія, яка народилася і виросла серед степів. Я завжди невесело поглядаю на те, як із цих степів видуває людей, які хочуть щось зробити, яким не вдається щось зробити. Одна насінина впала, для неї потрібен час, щоб вона вродила, а вітер її одразу підхопив і поніс у інше місто, і закинув її в Київ, чи Москву, чи ще кудись… Тобто все, що могло складати і складало б культурний, інтелектуальній рівень Харкова з різних причин залишає його. Харків — це місто вітрів, які видувають найкращих діячів. Але з кожним роком Харків прагне залишати в місті фігури, які роблять його культуру.

Сьогодні Харків, окрім державних театрів, має добрий десяток новоутворених театрів із недержавною формою — без втручання влади. Чим більше розвивається цей простір, тим більш різноманітні теми та ідеї з’являються в театрах. У цьому питанні, безперечно, місто збагатилося. У глядачів з’явився вибір, куди можна піти, театр сам піклується про себе і свій репертуар, нове покоління акторів і режисерів починає пробувати шукати себе, творити.

— Стосовно театру Шевченка, у Вас працює велика кількість запрошених режисерів. Чому?

— Театр Шевченка завжди запрошував. Я гадаю, що це правильно. Чому? Тому що це цікаво. Завдяки цьому актор стає мобільним і гнучким по відношенню до сприйняття різних світоглядів на театральну культуру. Це робить театр більш цікавим для глядачів, актори набираються досвіду. Тому що не завжди театр сам може вгадати, чим цікавиться суспільство на цей час.

До речі, у театрі Шевченка запланована прем’єра — 28-29 вересня вистава «Смішні гроші» за п’єсою Р.Куні. Тому маю честь запросити усіх читачів журналу «Protégé» на прем’єрний показ!

Врезка1

«Вистава як дитина: її потрібно виношувати протягом кількох місяців, щоб вона стала якісним та цікавим явищем».

Врезка2

«Театр  — така річ, яка сьогодні народжується і сьогодні ж помирає. Не можна стати театральним генієм, чи театральним актором через двісті років, якщо протягом твого життя на тебе ніхто не ходив».