Марія Прево

Україна | Харків

Театр «P. S.» | Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, котрий мав подружку у Франкфурті (за однойменною п’єсою М. Вішнека; реж. С. Пасічник)

Покинь земной туман нечистый, ядовитый;
Отягощенную туманом бытия
Страну уныния и скорби необъятной
Покинь, чтоб взмахом крыл умчаться
Безвозвратно
В поля блаженные, в небесные края!
Шарль Бодлер

У вирі повсякчасного життя ми губимо самих себе. Кожен із нас існує у надто швидкому ритмі, забуваючи про головне — справжні почуття. Нам не вистачає часу, аби просто помріяти, відірвавшись від сірої буденної банальності… І в своїх мріях наблизитися до найголовнішого з почуттів. До кохання.

Що може допомогти людині не втратити саму себе? Щось сакральне. Щось таке, що кожен із нас любив, у що вірив з дитинства… Казка? Так, саме казка! З казкою людина народжується, з казкою зростає, з казкою — якщо хочете — вмирає. Казка здатна перетворитися на таємничий ритуал. Казка може просто наснитися. Казка втілює в собі той дивовижний світ, у якому здійснюються всі наші заповітні мрії, реалізуються забуті почуття…

Переповім вам казку, яку створили за п’єсою Матея Вішнека у своєму театрі «Р.S.» режисер Степан Пасічник, художник Алла Бовт та молоді актори театру.

«Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, котрий мав подружку у Франкфурті», як на мене, — філософська вистава-казка для дорослих, казка із витонченим французьким шармом, незвичайним присмаком солодкої любові, терпкого болю, гіркої самотності… Й водночас — лірично-поетичний світ, далекий від повсякденної брутальності, де поезія Шарля Бодлера та гра на саксофоні мають не абияке значення.

Драматургічна основа вистави — дуже точна, лаконічна і, як не дивно, водночас надзвичайно образна. Сам драматург зазначав з цього приводу: «Як автор я пропоную режисеру одну-єдину умову: повну свободу». Степан Пасічник і створює свою казку, казку, яка існує за своїми — власними законами. Ті закони виринають із небуття тут і зараз — щоразу інші. Їх хочеться приймати; в реальність, породжувану ними, хочеться грати… Завдяки своїй глибокої сакральності, метафоричності казка набуває ознак міфу. Міфу як стихійної, наївної спроби філософського пояснення світобудови.

Мрійливо звучить саксофонна мелодія. Я стою на порозі казкового світу. «Чи прийме він мене?» — питаю сама себе. І ніби чую у відповідь:

— Так, прийму. Тільки за однієї умови. Ти маєш бути не одна.
— Не одна? А з ким?
— З людиною, яка тобі не байдужа. Яку ти любиш.
— Навіщо?
— Побачиш.
— Він поруч зі мною…
— Тоді проходьте.

Вже вдвох заходимо до зеленої зали дому Архітектора, де має відбутися дія, і поринаємо в напівтемряву. Тільки маленькі свічечки, мов світлячки-провідники, мерехтять навколо. Роздивляючись далі, помічаю: фортепіано, старовинні меблі, камін, мармур… Посередині зали — великий білий стіл або ліжко, на якому лежать двоє тіл, вкритих білими простирадлами. Навкруги — тиша. Глядач, мов співучасник якогось таємничого ритуалу, розміщується по периметру зали, навколо ліжка. Сідаємо напроти, замикаючи коло. Біля мене на дерев’яній підставці мерехтить вогник, стоїть келих із червоним вином.

— Може, це взагалі не живі істоти? Може, це дві мандруючі душі, — Він та Вона, — які звільнилися від своїх тлінних тіл і тепер вільні? Вільні від усього, крім почуттів один до одного… Може, зараз вони відпочивають, бо нещодавно у них була довга мандрівка стежками нашого, земного життя? — запитую свого таємничого співрозмовника.

В цей час гасять вогники. На декілька хвилин зал поринає в темряву. Прислухаюся до тиші… Через якусь мить із «чаруючого небуття» лунає у відповідь:
— Може так. А може, й ні. Зрозумієш усе наприкінці вистави. Але для цього маєш прожити разом із героями дев’ять ночей.
І знову навкруги — тиша й темрява.

Чому дев’ять? Якщо припустити, що Він та Вона — справді безтілесні душі, дев’ятка набуває релігійно-містичного значення. Вважають, що душа померлого дев’ять днів та ночей мандрує по реальному й ірреальному світах. Вважають також, що на протязі дев’яти днів після смерті все земне життя померлого пролинає перед його душею. Що ще? Дев’ятка — символ народження нової чистої любові, яка через дев’ять днів може або обернутися на смерть, або навік поєднати дві душі…

Темрява поступово розсіялася. На великому ліжку хтось прокинувся.
— Хто це?
— Це Він. Герой вистави (актор Кирило Лукаш), — знову беззвучно підказує таємничий голос. — Більш за все Він полюбляє ведмедиків панда. Улюблена страва — тошінель: її часто готувала його мати. У дитинстві любив молоко. Але ж час спливає швидко: зараз Він — доросла людина і замість молока полюбляє…
— …скоріш за все вино, цигарки та привабливих жінок?
— Майже вгадала. Молодий чоловік полюбляє привабливих, але сором’язливих жінок — таких, як Вона (актриса Вікторія Міщенко). Її ж Він зачарував гарною грою на саксофоні та поезією Шарля Бодлера, вірші якого Він читав Їй уночі.

Отже, Він та Вона прокидаються разом в одному ліжку від сну наяву (або ж від яві уві сні). Він, трохи поквапившись, прокинувся на кілька хвилин раніш за неї, тому все навколо видається йому якоюсь казкою або сновидінням… Він не зможе згадати — хто ця жінка? Як вони познайомилися? Герой нервово запалює свою останню цигарку. В цей час прокидається Вона.

Спочатку все це може здатися звичайному глядачеві життєвою амурною пригодою двох коханців. Просто добре провели ніч разом — і ніякої казки! Але поступово глядач отримує дуже вагомі «кольорові» підказки. Домінуючий білий колір одягу (немов зненацька пролите молоко… колись давно, в дитинстві) — символ чистоти, піднесеності почуттів. Червоний колір вина — символ всеохоплюючої пристрасті, справжнього кохання, відчути яке можна тільки тоді, коли здійсниться священний ритуал причащання до вічності. Невипадково у виставі задіяне саме червоне вино, — його п’ють і герої, і глядачі впродовж усієї дії. Містичне дійство поєднує всіх в єдиному часі та просторі. Раптово ламається Її будильник — символ плинності часу. Час зупиняється. Душа героя відходить від тіла. Він помирає, аби знову народитися — стрілка великого годинника знову починає обертатися довкола циферблата… Герой розпочинає нове життя, в якому Вона пропонує Йому самому обрати Їй нове ім’я. На одній із стін з’являється екран, де час від часу відображаються — немов дзеркальні відбиття минулого — епізоди з Його життя. Жінки промовляють до Нього, називають Йому свої імена… Герой у розпачі. Він благає Її не залишати його або хоча б приходити до нього ще дев’ять ночей. Вона погоджується, збираючись іти й пообіцявши знову повернутися. На прощання чоловік дарує жінці ключа — нібито від своєї кімнати, насправді ж від підвалу… «Підвалу» власних занедбаних мрій та почуттів.

Залишившись на самоті, Саксофоніст (так Вона назвала Його) намагається згадати бодлерівського вірша, якого Він колись розповідав Їй. Знаменитий «Альбатрос» у виконанні Кирила Лукаша набуває якогось особливого, підкреслено глибокого символічного значення… Вихоплений промінням світла актор, увесь у білому, самим силуетом нагадує птаха. Його герой плутано, наче в маренні, бурмоче напівзабуті рядки…

Стає зрозумілим: Він — образно зображена душа, людська душа, яка нещодавно залишила свою клітку-тіло й тепер зовсім вільна. Душа, яка може піднестися до зоряних вершин, «парити» над життям, бути не в ньому, а понад ним — і водночас ще тяжіти земними спогадами. Героїня ж — Та, хто буде приходити до нього, — Його провідниця до інших світів, подібно до дантівської Беатріче. Дев’ять ночей — символічна тривалість мандрівки душі від недосконалого земного життя до ідеального вічного.

Режисер, як деміург цього дивного світу, творить його, користуючись різноманітними театральними прийомами, вдало віднайденими засобами виразності. До змістової тканини спектаклю захоплюючим візерунком вплітаються музична й світлова партитури. Загадково-медитативна (а іноді, навпаки, нестримно-весела) музика в поєднанні з живим співом акторки, калейдоскопічна зміна кольорів — від жовтувато-сірого до зеленого — надають виставі підкресленої казковості, таємничості.

Зелена зала, яка під час дії стає спільним притулком для героїв, має три двері, Куди вони ведуть? Що за ними?
Знову — таємничий співбесідник:
— За однією з дверей — наш, звичайний світ. Там немає нічого цікавого. Час спливає там надто швидко, справжні мрії ніколи не здійснюються, люди не вірять у казки — через що перетворюються на такі собі заклопотані, буфонні маски, позбавлені мрій та почуттів… Вони, ті маски, навідаються до наших героїв у кінці вистави, але буде вже пізно — Він та Вона подадуться до інших, вищих світів. Шлях до них починається за двома іншими дверима, розташованими навпроти одна одної. Час від часу з-за тих дверей сяє яскраве світло…
Початок мандрівки — ніч перша. Ніч, наділена сакральним змістом — єднання двох душ, причащання їх вічності. Перша ніч для Нього та Неї — завжди хвилююча та значуща. Перша ніч — той самий момент у житті, коли починають зростати крила… Але нічого такого може й не відбутися, якщо спочатку Він та Вона духовно не відчують один одного.
Вона приходить до Нього в образі звичайної жінки. Її чаруюча зовнішність, мелодійний голос захоплюють його. Жінка пропонує чоловікові випити червоного вина, яке стоїть на столі в двох келихах, накритих зверху білосніжним мереживом. Він погоджується. Герої п’ють вино через мереживний саван. Відбувається містично-священний ритуал духовного єднання, духовного причащання вічному життю…

Слідом настає ніч єднання тілесного. Друга ніч — відгомін бажаної, але не здійсненної любові, якої герой так і не отримав за життя — набуває чистого еротичного звучання. Режисер витончено зображує це дійство. На білому ліжку вгадуються два силуети, знов одягнуті в білі одежі. Він та Вона майже нічого не говорять; слова зайві в цей час. Говорять тільки тіла й душі. Легкими, навіть ефірними здаються тіла акторів, коли вони, граційно рухаючись, ніжно торкаючись один одного, сплітаються один із одним у загадкові еротичні ієрогліфи…
Ніжність жіночих дотиків пробуджує в пам’яті героя давні спогади про дитинство. Велика стрілка годинника починає повільно відлічувати час назад. Наступної ночі Вона прийде до нього у спогади в образі вагітної жінки.

Ця третя ніч стає для головного героя ніччю ностальгії за дитинством, за часами, коли мати співала для нього чарівних колискових пісень…
…і немов саме з них — чи, може, з однієї з улюблених дитячих казок — наступної, четвертої ночі до Нього приходить Вона, аби подарувати йому незвичний подарунок: невидимого звіра в клітці.

— Він запліднюється світлом. Полюбляє абрикосові кісточки, петрушку та маленькі крихітки гарячого хліба. А ще потребує постійної уваги… — підказує Голос.
— А ти звідки знаєш?
— Зустрічався з такими. І не один раз.
— Розповіси мені про нього.
— Ця таємнича тваринка буде дуже швидко зростати. Через якийсь час вона набуде дивної фантомної форми — зовсім не страхітливої, ні: такий собі кумедний фантомчик, саме з дитячих фантазій. Пам’ятаєш, у дитинстві кожен вигадував собі таємничого друга, якого ніхто не бачив, окрім тебе? Те невидиме створіння ставало для тебе найближчим, найдорожчим на протязі всього дитинства. А може, й усього життя…

Усе знову поглинає напівтемрява. Раптово з неї починає щось виростати. Поступово те «щось» стає схожим на привида, який майже з моменту свого народження починає кумедно рухатись в такт веселій музиці, своїми рухами захоплюючі Його та Її у якийсь чудернацький танець. Усі троє створюють дивно-веселе, невимушене дійство, залучаючи й глядача у вихор веселих, майже дитячих пустощів. Створіння стане улюбленою «домашньою тваринкою» головного героя, буде жити поруч із ним — аж до восьмої ночі, коли Він та Вона вирішать одружитися.

У наступних чотирьох подорожах його душа пройде шлях важких випробувань почуттями — від палкого кохання до безвихідної самотності, яку Він відчує, коли жінка не прийде до нього.

— Навіщо Вона змушує Його страждати?
— Тому що хоче перевірити справжність Його почуттів. А ще — збагатити Його універсальним дарунком: здатністю спілкуватися подумки, крізь тишу. Адже після всіх випробувань настане ніч восьма — ніч священного ритуалу перед одруженням, таємного освячення живою та мертвою водою… Вона окропить, а потім омиє Його тіло водою, яка повністю очистить Його душу, — після чого вони поєднаються в тіло одного птаха, мов того альбатроса, що кружляє над життєвим морем. Або ж…
— …або ж збудеться його заповітна дитяча мрія, так?
— Так. Він перетвориться на тваринку, яку більш за все любив у дитинстві. Як ти гадаєш, на яку?
— Звичайно, на ведмедика панда!
— Знову вгадала. Що ж… На тому й скінчиться наша мандрівка. Але не казка. Адже людина — часом зовсім не усвідомлюючи того — завжди живе з казкою. Іноді людина зовсім забуває про казку, і тоді стає самотньою й нещасною. Але на виручку приходить той самий «невидимий друг» із дитинства. Він завжди підкаже вірний шлях…
— Так ти і є мій друг із дитинства?
У відповідь — тиша…

Замріявшись, не помітила, як опинилась на вулиці. З глибокого синього неба на мене дивилось яскраве сузір’я, дуже схоже на ведмедика панда.

Марія Прево
Марія Прево — студентка 3-го курсу театрознавчого факультету Харківського університету мистецтв ім. І. П. Котляревського.