Тетяна Терен, 04 Декабря 2009, 12:13
Розгадка за вами — харківський театр «P.S.» презентував нову виставу «Сойчине крило»

Сьогоденна культурна людина просто зобов’язана знатися на сучасному мистецтві, тому вона полює за постмодерними витівками письменників, театральними експериментами режисерів-новаторів і регулярно відвідує експозиції київського «ПінчукАртЦентру». І навіть якщо при цьому, їй, цій культурній людині, вдається хоча би на половину осягнути задуми геніальних авторів, часто у неї підсвідомо виникає непоборне бажання взятися за класику, яку творили не менші генії в часи, коли вважалося, що мистецтво — це передовсім прекрасне.
Такі підсвідомі бажання сучасників дуже точно відчули творці харківського театру Post Scriptum — режисери Степан та Світлана Пасічники. Спочатку вас заворожує театральний майданчик — біла та зелена зали харківського Будинку архітектора (античні колони, величезні дзеркала, камін, люстри, ліпнина на стелі). Згодом вас заколисує українська мова. Потім вас заспокоює класична емоційна гра акторів і режисерське прочитання класики — без зайвих експериментів, без непотрібного галасу і шоку. Ще вам запропонують келих вина чи шампанського і ви зрозумієте — мистецтво справді може бути прекрасним і зцілюючим, а в театр можна ходити за емоціями, відпочинком, а не через модні тенденції.

Щоби відчути специфіку «Сойчиного крила» від Пасічника, треба розуміти специфіку очолюваного ним театру «P. S.». Степан Пасічник — головний режисер і головний керівник Харківського державного академічного драматичного театру імені Т. Шевченка, спадкоємця Курбасового «Березоля». Попри те, Пасічник не залишає свою театральну лабораторію «P. S.», яку створив ще 1997 року з випускників Харківського інституту мистецтв імені І. Котляревського. Чому не залишає? Бо хоче творити свою авторську театральну естетику. Відтак, «P. S.». — закодовані ініціали імені режисера та його дружини, теж режисера театру, Світлани, але також це й своєрідне театральне післяслово, яке у листах завжди передає щось недомовлене, часто найважливіше. У репертуарі «пеесівців» «Ну, нарешті» за Петером Турріні, «Чари на кохання» за біблійним текстом Соломонової «Пісні над піснями», «Пригоди ведмедиків Панда» за Матеєм Вішнєком, «Повернення Амількара» за Івом Жаміаком, «Він, вона і тому подібне» за Антоном Чеховим, «Весна, яка схожа на осінь» за Остапом Гринівим та інші.

Новелу Івана Франка «Сойчине крило» ставили щонайменше у двох українських театрах — Чернівецькому муздрамтеатрі імені О. Кобилянської і в Національному академічному драмтеатрі імені І. Франка (під назвою «Увертюра «До побачення»). Усім, хто читав цей невеличкий твір Франка, відоме те чуття нез’ясованості, нерозгаданості, яке охоплює вас наприкінці: що ж трапилося далі? простив чи не простив? зійшлися чи розійшлися назавжди? Звісно, саме ці запитання приваблюють до «Сойчиного крила» і режисерів: від того, чи оминуть вони це запитання, чи дадуть відповідь, чи, навпаки, збільшать кількість запитань, і залежатиме їхнє режисерське новаторство. Харківський режисер Степан Пасічник у своїй поставноці дає несподівано розв’язку, щоправда, запитання у глядача все одно лишаються.
Пасічник фактично не втручався у фабулу твору. Лишився головний герой-відлюдник, який у день нового року і свого сорокаріччя отримує несподіваний лист від коханої, яку не бачив ось уже три роки. За цей час йому вдалося витворити власний світ, твердиню, навчитися «жити для себе самого, з самим собою, самому в собі» і не знайти відповіді на запитання — чому того дня вона вийшла з кімнати, грайливо сміючись, і більше не повернулась? Всі відповіді у листі від неї, надісланому із далекого Порт-Артура, де також і нестерпно правдива історія її поневірянь і її стосунків із чоловіками. Новела Франка — це читання героєм листа від коханої, перемежоване його емоційними репліками, прикінцевий пізній дзвінок у двері і героєве «Проси», звернене до служника.

Харківський режисер зменшив кількість чоловіків героїні Сойки і прибрав прямолінійний образ сойчиного крила, яке було в тому болісному листі. Режисер зіграв у своїй виставі роль відлюдника Масіно, Надія Алюнова на неймовірному надриві — Сойку. Дуже вдало Пасічник діалогічний текст Франка зробив багатоголосим. Найбільше голосів і ролей випало «зірці» «пеесівців» Сергію Москаленку, Блеку Джеку (відомомий харківський діджей, ведучий і шоумен). Москаленко був і служником, і усіма Сойчиними чоловіками (і слабкодухим Генрисем, і брутальним розбійником Сашкою, і дещо пародійним золотопромисловцем Никанором Феропонтовичем), йому ж режисер віддав частини слів Сойки і Масіно. І в цьому найбільша режисерська знахідка: глядач одночасно чує і монологи акторів, і їхні думки. Звуковим тлом до цього людського відчаю стало крапання води, бемкання годинника, постукування чайної ложки об стінки чашки, пронизливий крик сойки і сови (композитор Геннадій Фролов). Все це допомогло Пасічнику й довести виставу, своїх акторів і глядачів до такої емоційної напруги, що виникає можливість і дещо інакшої, порівняно з оригіналом, розв’язки. У Франка герой, читаючи лист від коханої, поступово починає розуміти, що протягом трьох років він обманював самого себе, що його відлюдкуватість була втечею від болю і зради. Під час читання герой долає у собі образу і злість до коханої і, здається нам, знаходить прощення. Така слабкодухість героя вас може трошки розгнівити, бо ж Сойка сама зламала життя коханого і тепер хоче, після всіх своїх пригод, знову його побачити. Розгнівала вона і режисера Степана Пасічника, бо наприкінці його вистави роздається постріл. Можна припускати, кого вбив Масіно — Сойку чи, можливо, себе, чи, може, обох. Очевидно те, що у сьогоднішньому світі прощення і добро, до якого намагався підійти герой Франка, видаються застарілими й неможливими. Історія кохання обірвалася вдруге.