Арт-Поступ  »

15 травня 2004 р.

___________________________________________________________________________

Світлана ВЕСЕЛКА

Не читаючи віршів, суспільство опускається до такого рівня мови, за яким воно стає легкою здобиччю демагога й тирана. І це власний суспільства еквівалент забуття.

Йосип Бродський.

Спробуйте, шановний читачу, уявити собі дивака, який би “витягав” з інтернету поезію, вірші. Мабуть, скидався б він на того японця, котрий всі свої бізнесові чи інженерні розрахунки робив на … рахівниці! Усупереч! Звісно, ніхто не буде афішувати свою, делікатно кажучи, байдужість до поезії, але… Але не так давно записували передачу в радіостудії нашого університету, і звукорежисер попросив студентів — аби послухати голос — читати який-небудь вірш, дві-три строфи і… визнав, що завдання було непосильним. І пообіцяв, що у подальшому більше не буде, — покаявся…

Його добре зрозуміли б працівники адміністрації філармонії, чиста біда з тими літературними концертами, хай їм біс: і позбутися цього жанру не можливо: треба “тримати фасон” — як -не-як реноме високої культурної місії установи зобов’язує, а з іншого боку — кому вони потрібні, ті майстри художнього слова, ті… Тут варто перепросити львівські театри: ім. М. Заньковецької та ім. Леся Курбаса, де уважно ставляться до слова, готують (з різною мірою якості художнього результату) поетичні вистави.

Тепер по суті. З Харкова на запрошення Театру ім. Леся Курбаса приїздить вистава “Горохове плем’я” за творами Олени Теліги та Ліни Костенко. Зустріли їх курбасівці привітно, тепло, гостинно. Один із акторів навіть поселив у своїй квартирі актрис і режисера, а от щодо, так би мовити, піару, то тут вимальовується специфічна для Львова чи то звичка, чи тенденція: ані тобі афіш, ані бодай благеньких інтерв’ю в ефірі чи в газетах, ані… А вистава та (двічі зіграна у приміщенні Театру ім. Леся Курбаса з його особливо сприятливою для митців аурою — “намолене місце”, за словами Володимира Кучинського), самоцінна духовно, гостро емоційна — в градації від трагедії до фарсу, зі своїми правилами гри, вистава ця, Попелюшка офіційної марноти, і без благодіянь доброї феї — Принцеса.

Тему вистави запропонували самі актриси: Надя Алюнова — поезію Олени Теліги, Наталка Пархоменко — Ліни Костенко. На концептуальну вісь нанизали, вивели назовні те, що ховалося у поезії і в творчій сутності актрис, режисери Харківського театру — подружжя Світлана та Степан Пасічники.

Сценічний майданчик завалений пожмаканими списаними аркушами паперу… Трагічний знак цього “безладдя” відкриється ближче до фіналу — непоправним болем.

Чому поєднано у виставі двох таких різних поетес? І, додамо, досягнуто повної суміжності смисловому полю літературних творів? Почуттєва, вся — передчуття, вітровій душі поезія Олени Теліги і геніально огранена — думкою, іронією, болем, українськістю — Ліни Костенко… Як дві животворящі Всесвіту. І місто поміж ними — народна казка “Гай-Гай”. Це зумовлює множинність варіантів розуміння вистави, релятивності її оцінки. Глядач, не прикутий до концептуальної галери, відчуває себе захищеним саме нею.

Надя Алюнова, ясноока, з довгим струменистим волоссям, легко й стрімко долає ті паперові “замети”, прокреслюючи сцену в різних напрямах. Вона то обережно, ніби куштуючи на смак, скандує вірш, то, підвладна сакральній силі поезії, виплескує його (зауважимо: завжди чітко, поціновуючи кожне слово). Вірш народжується. Живе своїм життям…

Чудово сказав про це Ніколай Гумільов: “Походження окремих віршів таємничо схоже з походженням живих організмів. Душа поета відчуває поштовх із зовнішнього світу, іноді у незабутньо яскраву мить, іноді неясно, як зачаття уві сні, і довго доводиться виношувати зародок майбутнього творіння… Все впливає на хід його розвитку: і косий промінь місяця, і зненацька почута мелодія, і прочитана книжка, і запах квітки. Все визначає її майбутню долю…”

Ну а що ж призначено Наталці Пархоменко? Вона то співає духовні пісні, які звучать у підсвідомості актриси Алюнової, то пластично відтворює її душевний стан. Її роль ще попереду. А поки що зустрінуться вони у казці, на тому символічному містку.

Назва казки поетична: “Гай-гай”. А це ім’я… нечистої сили. Традиційно ворожа людині, ця сила, тобто він, Гай-Гай, вигадує якісь немислимі випробування бідному чоловікові. Той не здається: треба задля майбутнього блага сидіти три роки в комірчині і нікуди не виходити — буде! Одна біда: не можна помитися.

І як же весело, бешкетно-винахідливо грають актриси цю казку! Як “миються”! По суті, вони її розповідають — ой! “у лицях!” — але вибудовується така драматургія гри, чистої, без домішок, без тюгівських ремінісценцій, що можуть позаздрити наші записні (й розрекламовані) гумористи. Будь-яка ситуація казки стає приводом для її перетворення…

І… поступово наближається Ліна Костенко. Один вірш, другий — ніби підходи до “Циганської музи”, досконалого сценічного витвору Наталки Пархоменко.

Тоненька, струнка, висока, з очима жертви і переможниці (втім сенс подвигів і жертв часто губиться у нескінченному кружлянні житейської марноти), з рідкісною трагедійною органікою… страшно подумати, що в сучасному репертуарі вона, перефразовуючи Ліну Костенко, може проміняти “неповторне на сто ерзаців у собі!” Але, може, не треба бути такою критичною Кассандрою? Краще — про її Папушу, “найпершу у житті циганську поетесу”, яку цигани переслідували і зацькували за її божественний дар. Папуша, яка понад усе любила свій народ і розуміла, що йому, красивому, волелюбному, щедрому, потрібне Слово, “Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби”, стала жертвою його темноти, “табу” на світло.

І ллється поетичний потік… Здається, на одному диханні. І пристрасть (вона ж бо — “це все людство. Без неї релігія, історія, роман, мистецтво були б не потрібні” — Бальзак), і при тім строга логіка мудрого вірша… Ні, зарано віддавати трагедію на поталу штукарям-”фанерникам”, на поталу ситій потребі поласувати масним видовищем!

Вічне не віддаляється. Воно лише міняє свій ракурс, як того вимагають повороти життя. Білий пожмаканий папір — це ж ті рукописи, котрі не горять!

А тепер повернімося до… початку. Тобто того, що мало б бути початком афішної назви вистави “Горохове плем’я”. Що воно таке?

У Ліни Костенко в тій же “Циганській музі” читаємо:

“Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.

Там пригорща. Там жменя. А кореня — ніде”.

Світлана Пасічник асоціативно екстраполює це на долю акторів. Для неї театр — мистецтво прикладне. Її цікавить, як через професію на театрі розквітає людина. “Вмерти на сцені” — це для неї (а, мабуть, і для Степана Пасічника. До речі, прекрасного актора) порожня фраза, жест, розрахований на дешевий ефект. Ось вони, актори перед нами: дві молоді жінки, талановиті, цікаві — Надя Алюнова і Наталя Пархоменко. Пригадала — знову шляхом складного (чи не дуже?!) асоціативного поєднування: Як горох при дорозі… хто не йде, той скубне.